Відкрив свіжий номер «Літературної газети», що вийшов напередодні 120-річного ювілею Паустовського, а там про письменника… ані слова!
В Одесі, у Золотій залі Літературного музею, 31 травня знаменну дату гідно відзначили. Втринадцяте вручили муніципальну літературну премію імені К. Г. Паустовського — лауреатом її в номінації «проза» став Олександр Галяс, а в номінації «поезія» — автор цих рядків, Ілля Рейдерман.
На все це дивився сам Костянтин Георгійович — з якогось рідкісного фотопортрета, на якому вираз його обличчя був скорботним і суворим. Хворий?.. Чи тут — страждання іншого порядку: важко жити «з цією безмірністю у світі мір» (М. Цвєтаєва)?..
До речі, вірші Цвєтаєвої люди мого покоління чи не вперше прочитали в альманасі «Таруські сторінки», який фактично майже цілком підготував Костянтин Паустовський. Встигли надрукувати трохи більше тридцяти тисяч примірників — і потім книгу, яку вилучали з бібліотек, ми передавали один одному. Я теж встиг її потримати в руках. Там була надрукована і друга частина «Золотої троянди». Вже понад півстоліття я її не перечитував. Але як і раніше актуальний для мене цей символ письменницького ремесла: сміттяр, що просіює сміття з ювелірних майстерень, щоб викувати золоту троянду…
Ми звично називаємо Паустовського романтиком. Проза Паустовського сьогодні може здаватися то надмірно ошатною, то трохи сентиментальною. Але це романтик не розчарований, до кінця зберіг віру і вірність собі, що за нинішніх часів здається архаїчним і незбагненним. Тим часом я, його молодший сучасник, вихований на його прозі, досі вважаю, що якщо в юній людині немає романтизму, вона ніколи не виросте великою — вона перетвориться на маленького дорослого, для якого життя, як великий супермаркет.
Умова «піднесеного обману» романтики — одна: віра в щось високе, ідеальне, без чого людина перетворюється на «соціальну тварину», в якій соціальність прагне до нуля, а міра тваринності зростає з жахливою наочністю.
Паустовський був добрим письменником. І був шляхетною людиною, яка не заплямувала себе. Таке поєднання перетворює письменника на російського інтелігента. Дивлячись на портрет Костянтина Георгійовича на виставці в Літмузеї, я розумію: це не побутова, а світова скорбота. Ми, шістдесятники, любили Паустовського, бо й самі були романтиками.











