У номері за 22 травня ми повідомили про відкриття виставки іконопису в Музеї західного та східного мистецтва. Експозиція працює до 28 травня.

Шкода, що так недовго! Іконопис — справді натхненна рукотворна краса, споглядальне звернення душі до горнього. Навіть однією старовинною іконою можна милуватися нескінченно, а тут — розкішне зібрання. Нагадаю, що ікони надали зі своїх фондів ОМЗВМ, Одеський художній музей, Будинок Блещунова, музей Свято-Архангело-Михайлівського монастиря «Християнська Одеса», Ізмаїльська картинна галерея, а також Борис Херсонський, Юрій Маслов та інші приватні колекціонери.
Левову частку експозиції склала старообрядницька ікона, особливо місцевого письма — липованського. Хто бував на екскурсії у Вилковому, той знає, хто такі липовани. Про походження цього слова фахівці гадають. Чи то воно від «липи» — мовляв, у липових гаях розкольники від переслідувань ховалися, чи то, що ймовірніше, від «Пилипа». У всякому разі, це та група старообрядців, які на межі XVII — XVIII століть, внаслідок церковного розколу, спричиненого богослужбовими реформами патріарха Никона, втекли до Молдавського князівства та Буковини, селилися на Дунаї. Назва групи, зазначає Вікіпедія, «вперше зустрічається в австрійському документі від 1733 року».
Посварившись з православним церковним офіціозом, розкольники законсервували дореформений обряд і візантійську манеру іконопису. Адже ще в XVII столітті, за Олексія Михайловича, до російської живописної традиції проникли віяння реалістичного живопису голландських та італійських майстрів, і серед російських ізографів виділився майстер Симон Ушаков — спочатку, як тепер сказали б, художник-прикладник, потім — талановитий, але, на жаль, назавжди переламав давню візантійську систему іконописець-новатор. Він вніс у церковні образи об’ємне моделювання та ознаки портретної конкретики. З того часу фіктивна портретність запанувала в церковній іконі…
А адже візантійський і народжений від неї російський іконопис — це найвище (не втомлюся це повторювати), що є в образотворчому мистецтві. Окрім духовного наповнення, це чудова, випередила століття система, яка споріднена зі статистичною фізикою ХХ століття. Сподіваюся, вчені-фізики мене не приб’ють, до формул я вдатися не можу, говорю на чисто інтуїтивній основі. Адже що чудове в іконі? Практично необмежена, нескінченна і непередбачувана варіабельність композиційних, колірних, пластичних, характерних рішень у найжорсткіших рамках непорушного канону! Зверніть увагу в будь-якому музеї на різні ікони одного й того ж чину — знайдете масу захопливих відмінностей. А вже за ступенем умовності — це такий просунутий модерн, перед яким усі Малевичі та Далі — просто нахаби-підлітки.
І цю систему дбайливо зберігали старообрядці. Звичайно, час і тут взяв своє, привніс різні впливи, залежно від місця проживання іконописців. В ікону проникли риси народного примітиву, фольклорна ошатність, вплив гравюри, деякі елементи вигадливого бароко. Але канон зберігався — розвиваючись.
Ось чудовий образ: Георгій Змієборець, початок XIX століття. Підпис: «ветківські письма». Потужна традиція старообрядницького письма, якій присвячено безліч досліджень. Містечко Ветка — це тепер у Гомельській області Білорусі, і пішло воно від слободи Ветка, що склалася до кінця XVII століття з «гілки» розкольницьких поселень. У 1987 році у Ветці відкрили Музей народної творчості, в якому багато представлена місцева ікона.
І ошатний же цей, тепер «одеський», Святий Георгій! Як різко і водночас граціозно здибився білий кінь! Як клубочиться вогнем плащ святого воїна! І до чого, по суті, по-дитячому смішний дракон, що топчеться кінським копитом. Праворуч дзвіничка — яскраво-рожева: абсолютно не вживаний у давньоруській традиції колір, явне привнесення стилю сільського килимка. Читаємо у дослідника Т. Є. Гребенюк: основні кольори ветківської ікони — червоний, рожевий, малиновий, бузковий, ліловий, блакитний, жовтий, зелений… та це вже набір народного орнаменту. А ось і улюблені мотиви іконописців Ветки: «квіти, троянди та рожеві букети, гілки з листям і квітами яблунь, імітація листя аканта, виноградна лоза, гірлянди, ріг достатку, нарциси, мушлі» — бароко!..
Дивовижні на виставці образи Богородиці «Не ридай мене, Мати» та «Вгамуй мої печалі» — липованське письмо. І як монументально вирішено, незважаючи на малий формат, Іван Предтеча в плащі смарагдового кольору!
Є тут і зразки уральської школи. А музей «Християнська Одеса» надав дивовижно ліричні, простодушні українські народні ікони — образи святих Варвари та Параскеви П’ятниці, окремо і один парний: останній прикрашений килимовим орнаментом на чорному тлі, в техніці, схожій з орнаментами Петриківки. У вітринах представлена старовинна богослужбова утварь, складні, Розп’яття.
Словом — відкиньте всяке житейське піклування і прямуйте до Музею західного та східного мистецтва, немов до храму!