Минулої суботи в Будинку культури УТОСу відбулася прем’єра музичного спектаклю «Летюча миша» за мотивами однойменної оперети Імре Кальмана. Усі дійові особи — випускники школи-інтернату для незрячих дітей № 93, де незмінним директором Лідія Іванівна Пустовалова.
… У невеликому глядацькому залі, переважно — молодь, але були й люди старшого віку. Рідні, близькі, друзі самодіяльних артистів.
Дія спектаклю супроводжувалася вибухами веселого сміху, оплесками. І було природно, що декорації — наймінімальніші (стіл, пара крісел, стільців), а на маленьку сцену артисти виходили прямо з перших рядів залу і, відігравши свою сценку, спускалися туди ж; тут же у вихорі бального танцю кружляли ошатні пари «аристократів». По-доброму дивувало інше: повна розкутість незрячих або з залишками зору артистів, їхнє вміння витончено рухатися, тонке почуття такту, ритміки. Музичні номери вони теж виконували самі — запис був лише фоном.
— Спектакль ми готували кілька місяців, — розповідає керівник і натхненник цієї неординарної «трупи» М. Н. Цуркан, яка «попутно» виконувала і роль коментатора подій, «що не вмістилися в мюзиклі». — Я писала сценарій, взявши за основу фільм «Летюча миша». Відсікла все, що нам було не потрібно, переставила кілька сценок. У лютому ми почали читання по Брайлю, потім — потихеньку пристосовувалися до сцени, вчилися рухатися. І все вийшло! Молодці хлопці. Глядачі, наприклад, навіть не помітили, що були й моменти імпровізації: незрячим адже нелегко запам’ятати текст. Грали вони без суфлера. Чудові музичні записи зробив Геннадій Петрович Єшану, наш музичний продюсер…
— … Як і ви, вчитель музики, ще недавно працював у школі-інтернаті, а тепер — у клубі УТОСу, але зв’язку з хлопцями не розриває, — зраділа я давньому знайомому. — До речі, він і Лілія Костянтинівна (тепер вона — Краснова, у неї шестирічна донька Настя — **М. С.**) — герої наших публікацій, переможці редакційного конкурсу «Люди справи»-2002. Вони вчать дітей з вадами зору ні перед якими труднощами не пасувати, роблять усе, щоб хлопчики та дівчатка не почувалися на узбіччі життя.
Було приємно дізнатися, що ці педагоги такі ж діяльні, так само захоплено працюють з незрячими дітьми, розуміючи їхні проблеми «зсередини»: самі мають залишковий зір, але серце і душа не черствіють, прагнення до повноцінного цікавого життя — нестримне, що не може не заражати їхніх вихованців. До того, щоб мюзикл вийшов, Геннадій Петрович теж доклав чимало зусиль.
— Наші хлопці доводять, що вони такі ж талановиті, як їхні зрячі однолітки, — говорить Марина Миколаївна, душею прикипіла до колективу вчителів та дітей школи-інтернату № 93. Вона тут уже років п’ятнадцять. Як приїхала з чоловіком-військовим з Росії до Одеси, так і залишилася. Від самого початку мріяла поставити музичний спектакль. Знайшла однодумців, серед них — і Геннадій Петрович.
У суботу їхні артисти вперше вийшли на сцену «поза стінами інтернату», але перш показали спектакль у рідній школі. Взагалі ж у репертуарі драмгуртківців вже кілька мюзиклів: «Диканька», «За двома зайцями», «Фігаро», «Пригоди Маші та Віті»…
Примітно, що випускники школи-інтернату № 93, які закінчили її кілька років тому, стали студентами, а то й фахівцями з вищою освітою, створили сім’ї, не забувають свою «альма-матер». Вони й склали кістяк колективу артистів, зайнятих у мюзиклі. Наприклад, Світлану Ліру, яка грала циганку-ясновидицю, Аню Шевиріну (дресирувальниця), Олю Савченко (Емма, Матильда), Олесю Горбачову (Іда), Мар’яну Кінзерську (Адель), Женю Орлову (була в глядацькому залі) я добре пам’ятаю як учасниць фестивалю-конкурсу «Надія», нині, на жаль, занепалого. Головним організатором фестивалю, що інтегрував у суспільство молодих людей з обмеженими фізичними можливостями, був Юрій Олександрович Логінов. Він, на жаль, без супроводжуючого на спектакль не зміг прийти.
Відданість хлопців своєму колективу, друзям гідна наслідування. Хочеться назвати всіх. Оля Савченко, наприклад, живе в Тирасполі, виховує дев’ятирічного сина, але на репетиції до Одеси приїжджала регулярно. Саша Катилевський (Фальк) прибіг на спектакль «у милі» — здавав дер екзамен в ОНУ ім. Мечникова. У Колі Красильникова (Генріх) — на носі випускні екзамени в школі, але він знаходить час і для сцени. Його та студента юракадемії Колю Маркова (у спектаклі — суддя), розповіли мені після представлення, якісь негідники перед Новим роком побили (у Маркова зламана рука), але хлопці не озлобилися на весь білий світ, вони, як і раніше, щирі, доброзичливі до людей.
Ілона Борсяк (Розалінда), Паша Зеленецький (начальник в’язниці), Влад Покатило (Альфред), Міша Нивня (граф Орловський) — усі грали з повною віддачею, а Влад став справжнім улюбленцем публіки.
Яких зусиль коштувало, щоб прийти до успіху, знають тільки вони, артисти, і ті, хто їм допомагав. Голова обласної ради УТОС Анатолій Качановський домовився з Театром музкомедії про костюми для спектаклю, і костюмер театру Любов Іванівна Луценко, зворушена грою незрячих артистів, одразу висловила побажання, щоб вони запрошували її на всі спектаклі, і обдарувала хлопців солодощами. А ініціативна група підтримки артистів вручила їм великий торт з написом «З дебютом!». «Діти мої! Я робитиму для вас усе, що зможу», — схвильовано звернулася до них Лілія Костянтинівна.
Директор Будинку культури Марат Ісмаїлович Файзуллін, помітивши, що «тут — центр реабілітації інвалідів по зору», не примінув з гордістю нагадати, що в клубі працюють понад десять різних гуртків, зокрема два колективи — хорова капела та ансамбль бандуристів, які удостоєні звання народних.
Вдячними оплесками та захопленими вигуками зустрів зал повідомлення, що М. Н. Цуркан, яка займалася з драмгуртківцями на громадських засадах, відтепер працює керівником театрального колективу.
«Спасибі вам за те, що ви витримали всі наші забаганки», — звернулися до неї розчервонілі щасливі артисти. І Марина Миколаївна, сміючись, згадала, як неодноразово погрожувала їм: «Все! В останній раз!» — і, звичайно, залишалася.
«Не втрачайте один одного! Любіть один одного!» — хором співали хлопці, спустившись зі сцени до залу…











