Другого складу прем’єрної вистави «Князь повнолуння» доведеться чекати невизначено довго, і довелося повторити перегляд новинки («ВО» від 31.03.2012)…
Дзвін музичної скриньки, і… казка починається. І, правду кажучи, бентежить своїм початком. А саме — взятою в сцені явлення вампіра Дракули інтонацією, що раптом викликає в пам’яті дитячий ранок. Вампір Дракула (Сергій Поляков), блукаючи на антресолях під органними трубами, хрипить, ричить і виє так, що очікуєш Дідуся Мороза, який скаже: «Діти, давайте проженемо його!». Але поки Дід Мороз заробився в Трансільванії, Дракула встигає справедливо зауважити нам, що не варто на вампірів нарікати: треба винищити чудовиськ у власних душах. І повідомляє, що пекельно мучиться від туги за Елізабет, дружиною-самогубцею.
Потім упир прикликає вампірок, блондинку, брюнетку і руду, і згодовує цим тварюкам дівчинку. Летять клапті одягу по закутках, дитя верещить, його їдять. Тут вже явна неточність: вампіри не «їдять», а смокчуть кров тільки з особин протилежної статі.
До Дракули з’являється Джонатан Харкер, покликаний з Лондона, щоб оформити покупку князем тамтешнього маєтку. Побачивши портрет-мініатюру нареченої Джонатана, граф вражений: Міна — вилита Елізабет. Тепер нареченому Міни не вийти з чаклунського замку.
…Цій зав’язці передує, однак, пролог, у якому Джонатан повідомляє Міну про свій раптовий від’їзд. Між закоханими, здогадуємося ми, не все гладко: на підвищених тонах йде розмова! Та й у виборі акторської пари є певний психофізичний дисонанс: Міна (Алла Нестерова), з її суворою, але й пікантною, красою, виглядає глибоко старшою сестрою при хлопчачому субтильному Джонатані (Володимир Лілицький). Втім, ця взаємна невідповідність виправдана розвитком сюжету: закохані — «не пара»…
Міна вирушає коротати розлуку в будинок своєї подруги Люсі Вестенра, спілкування з якою наречений не схвалює.
Правильно не схвалює. Адже чому до дівиці Вестенра незабаром присмокчеться вампір? Тому, що вона — безвольна, несвідома іграшка основного інстинкту. Джентльмени і летять на неї, як мухи на мед: Люсі (Юлія Макаренко) морочить трьох претендентів. Вона, руда бестія, і справді чарівна. Але ось манери!.. Тут вже режисеру дуже доречним був би спеціальний консультант. Адже якщо вже в 1918 році панам акторам МХТ щодо манер потрібно було брати уроки у аристократа Стаховича, то що про нас говорити. Ну, не мала звички панна вікторіанської епохи руки в боки впирати або на грудях складати, немов іст-ендська прачка! Граючись і бавлячись — ноги не задирала так, як зобов’язав до цього актрису режисерський малюнок ролі. Порочність Люсі могла б бути витонченішою, на кшталт Лори Палмер з містечка Твін Пікс: асексуальна, ні грана вульгарності, вишуканість ліберті. Та вже, порок у нас — шорсткою мовою плаката…
Втершись у родину Вестенра як «князь Сагаїцький», Дракула отримує криваву підживлення від Люсі, а всерйоз спокушає Міну. Схвильовані, сповнені туги слова на побаченні промовляє, майже як Демон — Тамарі. І Міна, налякана раптовим пробудженням сексуальних химер у власній чистій душі, гарний монолог про це говорить. Але вірити доводиться на слово. Фатальний князь чомусь не пробуджує демонів у серці! На чиновника більше схожий…
Зате і нахабний упир: як це — входячи, з дверної коробки Розп’яття зірвати і християнину в руки недбало кинути?! Такого про вампірів не чувано, це режисер Чумаченко вигадав. Як і не траплялося, щоб панночку упири згубили. Вищезгадані бестії — Б’янка (Юлія Амелькіна), Віоліна (Олександра Цимбалюк) і Лауріка (Неллі Чуран) — знають справу туго, на лонжі вниз головою по жердині спритно ковзають, а вже коли беруться в замку за Джонатана, то ясно: чоловікові не встояти. Але — Люсі?! Може, вампірки були лесбіянками?..
Поки Люсі ще жива, але вже заражена вампіризмом, її намагається врятувати професор Ван Хельсінг. До Євгена Богнібова в цій ролі проникаєшся: зовні — ексцентричний Паганель, внутрішньо — мученик ідеї. А от з Павлом Савіновим поки що не дуже виразно, який цей Ван Хельсінг: суцільна декламація на підвищених тонах.
Люсі згасає, її матінка причитає над вінчальною сукнею: материнське горе передано актрисою Світланою Горчинською проникливо і сильно. А та, чий труп ще й не охолов, вже заманює хлопця, щоб випити з нього кров. Слід довгий пластичний дует, в якому, однак, не відчувається ні еротики, ні моторошного очікування. Бігання і лазіння з підкиданням чорної вуалі — малозрозуміло. Це дивно, тому що хореограф вистави — Юлія Пуріна, чиї пластичні рішення вистав Наталії Князєвої (з акторами-аматорами!) були дуже неординарні. Може, справа і тут — у режисері?..

У кризових сценах — шабельний поєдинок, убивство, смерть — М. Чумаченко нудно невигадливий. Як вампірки добивають Люсі? Обдираючи, як липку, тріпають її шарфики. Її ж наречений Артур (Єгор Карельський) б’ється з Дракулою? Вмикаємо «рапід»: актори роблять повільні багатозначні паси, не надто, втім, точно відпрацьовані. Винищувачі вампірів розправляються з поплічницями Дракули? Той же незграбний рапід. Раут у родині Вестенра? Персонажі в шаховому порядку марширують туди-сюди. І епізод вмираючої Люсі даремно, на мою думку, втиснутий в аппендикс просценіуму…
Виходить: лякає режисер, а не страшно. Як звести кінці з кінцями в цій казці, він не знає. З епізоду-ретроспекції ми дізнаємося, що дружину Дракули згубив інтриган піп. Збрехав їй, що князь Влад убитий, і Елізабет кинулася в прірву. За це Влад підступного прелата вдавив і на хрестильному своєму Розп’ятті від Бога відрікся. Тому і проклятий, і блукає у віках ні живий ні мертвий. Зате «хрест зречення», знайдений Джонатаном у запустілій каплиці, рятівний: може вбити вампіра і звільнити його душу.
Чекаємо, що «рушниця вистрілить». Але фінал «готичної» історії незрозумілий. На прес-показі Міна вручила (не підняла проти, а саме вручила) Розп’яття Дракулі, і той пішов у портрет дружини, а героїня впала бездиханна. У нинішньому варіанті Розп’яття навіть не з’явилося у фінальній сцені. Виявляється, варто було Міне сказати: «Я тебе ненавиджу», — і вампір, мабуть, від прикрості, вп’явся в жіночий портрет. Ось як легко! Навіть Ангела-охоронця не знадобилося, як у випадку з Тамарою…
Загальний тон постановки нагадує, на жаль, шкільно-хрестоматійний переказ, в якому не зведені сюжетні лінії, не працює кульмінаційна сцена розправи з упирями: млявий «рапід» прийняти за кульмінацію роману жахів неможливо. З еквілібристикою «Вія», хіта Російського театру, «Князь повнолуння» змагатися не може. Але сюжет все ж таки захоплюючий, на нього публіка і піде.











