Прочитала оповіданнячко про білку Цокотуху і згадала, що так само звали їсти ми своїх двох кроликів: «Ц-ц-ц…» З таким приблизно звуком вони пили молоко. Обидва кролики дісталися нам від знайомих. Першого купили маленькій дівчинці, а вона вечір побавилася з ним — і стало нудно. У звичайній міській квартирі тримати тварин складно, тому віддали нам — у нас флігель на Молдаванці зі своїм двориком. Був кролик абсолютно чорним, назвали його Черниш. Швидко до нас звик. Якщо вранці у вихідні збиралися поспати довше, то нічого з цього не виходило: кролик сумував і з двору стукав нам у вікно — барабанив так, що мама підскакувала і бігла годувати «бідну тварину».

Другого (абсолютно білого) кролика заради жарту подарували нам на свято — мовляв, відгодуйте для столу. Хіба можна так чинити? Батьки з делікатності промовчали, а потім мама сказала, що Біляк (або Білиш) буде добрим дружком для Черниша.

Авжеж! Ледь запустили другого самця в дротяний «кролячий двір», почалася битва. Причому билися забіяки невідомо чому. Якби в крольчатнику мешкала ще самочка, то, звичайно, ми б застереглися зводити двох чоловіків. Їжі ми заздалегідь приготували вдосталь. Заздалегідь поставили туди другий будиночок з великої фанерної скрині — такий самий, як перший…

Сподівалися, що хлопчики познайомляться ближче і потоваришують. Нічого не вийшло. Кролячі криваві бої набридли батькам, та й я зі сльозами оглядала то прокушене вухо, то роздерту спину…

Незабаром заслали драчунів на село до дідуся. У діда на дворі всякої живності повно. «Біля кози без клопоту прогодуються», — сказав дідусь. І прикупив у сусідів ще пару самочок. На вільних хлібах тварини виросли здоровими і красивими.