Подзвонила знайома одеситка, передала привіт від нашого земляка і розповіла, що ця людина на занедбаному схилі в районі міста Аріеля виростила дивовижний сад. Вона продиктувала його телефони та e-mail — можливо, там для мене тема.

Звуть його Кім Камінер. Мені нічого не говорило ім’я цього земляка. Запитала по e-mail: ми знайомі? Ні, просто він мій одеський читач. Слово за словом, лист за листом йшла у нас протягом двох місяців переписка.
Шляхом взаємного листування ми з Кімом з’ясували, що в якихось точках наші життєві шляхи збігалися. Так, виявляється, до війни наші сім’ї жили в Одесі на тій же, мало чим примітній вулиці Манежній. А в евакуацію він з мамою і старшим братом потрапив до Сталінська (колишній і нинішній Новокузнецьк), якому Маяковський пророкував стати містом-садом. Я ж у тому місті в середині 50-х, «відпрацьовувала» університетський диплом. І як же по-різному він нам запам’ятався!
Мені — красивим широким проспектом у центрі міста, де трасу розділяла рабатка пишних різнокольорових айстр. Будинки з «надмірностями» архітектури виглядали солідно і надійно. Навіть сьогодні пам’ятаю ім’я тодішнього головного архітектора міста: Павло Атурін. Поселили мене, літспівробітника міської газети, в гуртожиток будівельного тресту. У будинку цілодобово була гаряча вода, тепло було в найлютіші морози. У редакції, знявши серйозне зимове пальто, я сиділа за робочим столом у тонкій блузці з короткими рукавами. Словом, гарне було місто. Про екологію, що ставала все небезпечнішою, хто тоді думав…
Мій віртуальний співрозмовник здивувався: невже поет-трибун, коли писав «тут буде місто-сад», мав на увазі те сіре, нудне місто, на яке припали його дитячі роки, коли писав дзвінкі, незабутні строфи? Кім згадує: «Ми, евакуйовані діти, постійно там голодували, часто не могли відвідувати школу, не маючи теплого одягу та валянок. А замість квіткових клумб бачили, в основному, грядки картоплі та капусти. У вісім років я освоїв ази городництва. Влітку було легше. Збирали гриби, ягоди, їли терпку черемху, пекли брукву та цукровий буряк. Коли маму запитали, про що вона мріє, вона відповіла: «Щоб мої діти колись наїлися хліба».
Ну, так — я ж потрапила в те місто через кілька років після війни…
…До Одеського університету Кім Камінер вступив після служби в армії — на вечірнє відділення біологічного факультету. Вдень працював, а ввечері сидів на лекціях. З третього курсу займався дослідженнями під керівництвом І. Ярцевої. «Ірина Олексіївна була керівником моєї курсової та дипломної робіт, — розповідає він. — Це була чудова школа! Наукові контакти та дружба з нею не переривалися кілька десятиліть, аж до її смерті».
Наукова кар’єра у нього склалася не відразу. Вступивши на службу до Інституту виноградарства і виноробства ім. Таїрова, Кім включився було в дослідницьку роботу. Стали у нього виходити публікації у спеціальних виданнях, і шеф вважав, що час вступати в аспірантуру. «Я склав кандидатські іспити з філософії та англійської мови, а також іспит зі спеціальності (фізіологія та біохімія рослин), написав реферат на тему майбутньої дисертації, — згадує Кім. — Однак мої документи навіть не вийшли зі стін інституту, шеф повідомив мені про це через кілька місяців».
Через деякий час Камінера запросили до Одеського відділення
АзЧорНІРО (Азовсько-Чорноморського НДІ морського рибного господарства та океанографії), на посаду старшого наукового співробітника, керівника та відповідального виконавця теми: «Промислові запаси чорноморської агароносної водорості філлофори та їх раціональне використання у виробництві». Ця робота замикалася на виробництво — агаровий завод. Протягом багатьох років молодий учений розробляв і впроваджував новий підхід до проблеми — з урахуванням збереження агароносного біоценозу. Результати досліджень узагальнив у дисертації, яку захистив в Одеському університеті.
Що ж змусило Кіма залишити улюблену роботу, якій були віддані 20 найкращих років життя? «Суть у тому, що від мене вимагали еколого-біологічного обґрунтування на багаторазове збільшення щорічного видобутку філлофори — для нового агарового заводу, який планували побудувати в м. Іллічівську. Піти на це я не міг — це перекреслювало результати моїх багаторічних досліджень. А головне, було проти совісті», — пояснює мій співрозмовник.
Він повернувся до Інституту виноградарства і виноробства, де колись починав. Пропрацював там старшим науковим співробітником близько 10 років, аж до від’їзду до Ізраїлю. Від досліджень на замовлення, з певним заздалегідь результатом ухилявся… Перейшов до відділу науково-технічної інформації, де редагував і готував до друку статті співробітників, займався підготовкою збірників з виноградарства, представляв продукцію інституту на всіляких виставках, нарадах і з’їздах.
— На черзі, Кім, найцікавіша, на мою думку, розмова: про ваш сьогоднішній день. Про сад, який ви розвели на пустельному схилі. Ось бо, як життя повернулося: вам недодали у військовому дитинстві сад, обіцяний Маяковським у сибірському місті Сталінську; ви самі влаштували для себе і своїх нащадків сад на землі Ізраїлю… Про це — докладніше, будь ласка.
— Наш син Аркадій після невдалої спроби зайнятися в Одесі бізнесом вирішив виїхати до Ізраїлю і почати життя з чистого аркуша. Розлука з єдиним сином змусила нас залишити улюблене місто, зруйнувати налагоджене десятиліттями життя. Ми усвідомлювали, що в нашому віці нічого доброго нас не чекає, але дилеми — їхати чи ні — не існувало. Ми послідували за сином наприкінці 1998 року.
Зорієнтувавшись на місці, зрозуміли, що орендоване житло нам не по кишені. Знайшли оптимальний варіант: оселитися на периферії. Купити доступне за ціною житло виявилося можливим тільки на «територіях». І син, взявши в банку позику, придбав будинок на дві сім’ї в селі Елі, розташованому в горах (800м над рівнем моря). Це в центрі країни, в Самарії, за десять хвилин їзди від молодого міста Аріеля і за годину — від Єрусалиму та Тель-Авіва. Природа і клімат нагадують околиці Єрусалиму. Тутешні пейзажі майже не змінилися з біблійних часів.
Будинок наш — в останньому ряду вулиці, що дозволило мені освоїти досить велику територію схилу. Там був звалище, заросле дикою рослинністю, куди скидали будівельне сміття, каміння. Протягом 12 років я його розчищав і робив посадки. Мені подобається самому виростити дерево, і я купую, як правило, однорічні саджанці і виходжую їх. Вони обходяться дешевше, ніж дорослі дерева, які через рік-два вже плодоносять. І, що важливо, я знаю, яке формування якому дереву потрібне, і надійніше, коли я сам веду цю роботу. Виноградник ми з сином виростили, в основному, з чубуків, які підібрали після обрізки сусідських виноградників.
Сьогодні пустир перетворився. Цвітуть і починають плодоносити персики, яблуні, груші, сливи, гранати, вишні, цитрусові, оливки та ін. Висаджені також десятки сосен, пальм. Розводимо троянди та інші квітково-декоративні рослини. Все це я зробив своїми руками, без техніки та без залучення робочої сили. Основними знаряддями були і залишаються лопата, сапка, мотика, кайло, граблі, садові пилки, секатор.
Сад потрібно постійно захищати і охороняти: від ос, які тучею налітають на виноград, від птахів, що клюють вишні, гранати та ін. Приходять сюди кабани, підривають коріння дерев, топчуть посадки. Навіть олень іноді з’явиться, а він адже не тільки утіха для очей, а й небезпека для саджанців — може обгризти. Знищувати диких тварин не можна, вони під охороною держави. Та я й сам не став би. Довелося обгородити всю ділянку металевою сіткою. Але вона не рятує від даманів — кам’яних зайців, які проникають у будь-яку щілину і обгризають листя цитрусових дерев. Так що ми завжди готові не тільки до праці, а й до оборони.
Аркадій при Єрусалимському університеті спеціалізувався в галузі зеленого будівництва (дизайну). Йому подобається це заняття; його роботи відрізняються професіоналізмом і добрим художнім смаком. В Ізраїлі він одружився, у нас росте чудовий онук, Давид. Нещодавно йому виповнилося 6 років; хлопчик відрізняється допитливістю, бажанням вчитися музиці, шахам, захоплюється малюванням і карате».
Мені дуже подобається місто Аріель, я кілька років тому туди з’їздила і пожила два дні у знайомих. Написала статтю «Місто на виріст», яку опублікувала газета «Вести». Аріель чудово пристосований для нормального життя людини. Там доглянуті вулиці. Солідний університетське містечко. Навіть хостел незвичайний: не в казенній будівлі, а в будиночках на дві сім’ї, що стоять у зеленому масиві, в центрі міста. І безліч квітів на клумбах, на балконах і підвіконнях житлових будинків. І масивні дерев’яні лавки на невеликій відстані одна від одної… Донька моїх друзів тоді сказала: «Арафат не сміє навіть уві сні бачити наше місто! Воно побудоване на землі, купленій за єврейські гроші».
І що тепер? Раз у раз я чую, що Аріель — це «території», що він «не наш». І в мене стискає серце тривогою: що буде з прекрасним цим містом? І що з облаштованим і обжитим будинком Камінерів і з садом, який вони розбили на колишньому звалищі? «Наскільки впевнено ви себе почуваєте»? — запитала у земляка. Кім відповів:
— Ви підібрали, на мій погляд, дуже делікатний дієслово: «зселення» — воно не зовсім точно передає те, що роблять влади з людьми, які волею долі живуть на «територіях». Вони не хуторяни, яких зселяють у місця компактного проживання. Не можна, щоб армія, в якій служать і поселенці, виганяла їх у нікуди і руйнувала їхні житла, як це відбувалося в Гуш Катіфі (2005 р.). Ці страшні картини показувало телебачення всього світу.
Я не політик; живу в країні всього 13 років — багато чого ще не знаю. Проблема «територій», звичайно, існує. Однак не слід забувати, що поселенці виникли там не самі по собі, як гриби після дощу. Держава цілеспрямовано заселяла ці землі репатріантами. Вони роками жили в караванах, страждаючи влітку від спеки, а взимку від холоду. Сьогодні це благоустроєні селища, в яких живуть і працюють тисячі людей, багато хто вже в третьому-четвертому поколінні.
У засобах масової інформації лівого спрямування, а вони в Ізраїлі переважають, поселення часто представляють як агресивні анклави, населені сионістами, що зажерлися, які тероризують палестинських сусідів. Це, звичайно, далеко не так. Основна маса поселенців не займається політикою і толком не знає, що вкладається в поняття «сучасні сіоністи».
Ще зовсім недавно мені подобалася формула: «Земля належить тим, хто на ній живе і працює». Сьогодні я розумію, що ця красива фраза є, в кращому випадку, напівправдою — її можна спростувати безліччю контраргументів. Рішення цієї болючої проблеми я не бачу»…
— Хочу сподіватися, Кім, що місто Аріель збережеться єврейським. Як і ваше село. І що сад, який ви ростите на колишньому звалищі залишиться при вас. Ну, а якщо, не дай Бог?..
— Знаєте, я не людина барикади, — відповів мій співрозмовник. — Напевно, піду, куди скажуть… До речі, один сад, вирощений з нуля своїми руками, я вже втратив: в Одесі. У мене була зразково доглянута дача, з будиночком і садом, де я кожне дерево, кожен кущик виплекав своїми руками. І квартира в Одесі була трикімнатна, «чеського проекту». Так от, мені не шкода ні квартири, ні дачі. Тільки саду шкода.
Але якщо трапиться, що нас з обжитого місця виселять, я закладу і вирощу новий сад на клаптику порожньої землі, який виявиться поруч. Третій сад.
— Як третій Храм? — запитала, не чекаючи відповіді…