Володимиру Драгомирову в жовтні 2012 року виповниться 20 років. Мати покинула його в пологовому будинку, слідів її не залишилося. І ні бабусі немає у малюка, ні тітки. Хлопчик пішов «по етапу»: дошкільний дитячий будинок №9, школа-інтернат №4, будівельне училище №16.
Раніше майже кожне ПТУ мало гуртожиток, потім дивним чином вони зникли один за одним. Ті рідкісні, що залишилися, не гумові, але сиріт намагаються визначати туди, не враховуючи бажання-мрії підлітків про професію. Вчаться підлітки, як правило, слабенько, дай Бог, навички ремесла показати.
У будівельному на плиточника Вова вчитися не хотів. Найбільше «діставало» гуртожиток. Старші хлопці принижували дитдомівського хлопця. Часто доводилося за когось мити-прибирати, а то й чужі шкарпетки прати «під тиском». До кінця першого року навчання він практично не бував у «общазі». Та й до училища з’являвся не так часто, як слід було б. Хлопця «дотерпіли», видали довідку, що рік навчався. Куди з цим «документом про освіту» можна прилаштуватися, не маючи житла, ніхто не знав. Володимир — тим більше. На пільговій квартирній черзі він стоїть під номером 264.
Влітку Вовочка перепродавав зелень на Малиновському ринку. Його там усі навколишні продавці та покупці знають. Зараз із цим «бізнесом» справи йдуть туго. Але на Новий рік зумів заробити деякі грошики, охороняючи ялинки. На більш серйозну роботу не беруть, оскільки немає реєстрації-прописки в паспорті. Чесніше сказати, нікому не хочеться возитися з сиротою-бомжем. Живе Вова нелегально в школі-інтернаті №4. І якщо слідувати офіційним інструкціям, то адміністрацію навчального закладу слід «верхам» прочухана за перебування «стороннього» в колишньому рідному домі. На щастя, в багатьох чиновниках все-таки залишаються жити людські почуття, і вони закривають очі на «порушення». Вовочку гріють то охоронці на посту, то медики в ізоляторі. А то улюблений вихователь Н. В. Лазаренко, яка довела хлопця до закінчення одинадцятого класу, бере додому. Одяг сина підходить колишньому вихованцю, так що проблем у цьому плані немає. Тарілка супу теж знайдеться.
Але Наталія Василівна зітхає: «А далі що? Це тимчасова допомога. Невідомо навіть, чи виручить його інтернат черговою темною ніччю». У школі-інтернаті, що колись тримала у своїх стінах понад 400 дітей, на сьогоднішній день виховується десята частина тієї кількості.
Коли Н. В. Лазаренко восени минулого року звернулася до редакції за допомогою, вирішили, що спочатку піде Наталія Василівна з Володимиром до міської служби у справах дітей. Прийняв їх місяці два тому начальник МСПД І. Є. Голосков. Взяв усі дані, обіцяв зателефонувати. Немає відповіді досі.
А потрібна Володимиру Драгомирову кімната в якомусь робочому сімейному гуртожитку, щоб з’явився в паспорті довгоочікуваний штамп реєстрації. Наталія Василівна хвалить свого підопічного: «Симпатичний, контактний, проблем в інтернаті не було, не буде і в «малосімейці». Не дайте загинути хлопцю під парканом!»
20 років ростила держава людину, витратила чималі кошти (до речі, зібрані з платників податків). Що маємо на виході? Того ж покинутого безпорадного чоловіка.
P. S. Та ж вихователька, Н. В. Лазаренко, кілька років тому «відбила» (за допомогою «Вечірньої Одеси» серед інших доброзичливців) квартиру випускнику Сергію Удоду, хоча суддя сміявся в обличчя: «Борода виросте, поки відсудиш…».
