пн, 23 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

До 100-річчя від дня народження Аркадія Райкіна

У моїй колекції є унікальні фотографії, на яких зображений Аркадій Ісаакович Райкін в останні місяці свого багатотрудного і гідного життя.

Останні гастролі

Вересень 1987 року. Сан-Франциско. Останні гастролі прославленого Майстра. Він пізнав славу рано. У тоді великій краї і далеко за її межами як (за сучасною термінологією) у ближньому, так і в далекому зарубіжжі. В Англії його порівнювали з самим Чапліним. Це, без сумніву, приносило творче задоволення, радість. Правда, переважно йому дозволяли виступати у Східній Європі, у так званих країнах народної демократії. А він мріяв про більше…

Неодноразово Райкін отримував запрошення від знаменитого американського імпресаріо, в далекому минулому нашого співвітчизника Сола Юрока — брати участь у бродвейських програмах. Але його не випускали. Нерідко Райкін навіть не знав про запрошення, що надходили на його адресу. За нього чиновники відповідали: «хворий», «зайнятий» тощо. Замість нього посилали інших, більш «надійних». Одного разу замість Аркадія Райкіна до Штатів направили… Людмилу З., подругу міністра культури, заплативши велику неустойку, бо гастролі Аркадія Ісааковича вже були офіційно узгоджені.

Подібне робили не тільки з ним. Марія Бієшу розповідала, як після її успішної гастрольної вистави в Метрополітен-опера дирекція всесвітньо знаменитого театру запропонувала їй серію нових вистав у різних операх. Але поїхала до Нью-Йорка… Галина Вишневська. Втім, недобре ставлення пізнає і Галина Павлівна зі своїм великим чоловіком… Таким був час. Такими були звичаї.

Пропозиції Райкіну, незважаючи на відмови, продовжували надходити. Нарешті, у 1987 році начальство сказало «можна», але медики сказали «не потрібно, шкідливо для здоров’я» (можливо, Артист отримав єзуїтське «можна» від чиновників, тому, що вони були обізнані про його фізичний стан і сподівалися, що поїхати він не зможе?). Медики вважали, що тривалий переліт через океан небезпечний для немолодої і нездорової людини. У цей час йому вже важко було ходити, одягатися, навіть голитися…

Згадує Костянтин Райкін: «Батько розумів, що він людина, яка йде. І ми розуміли. Знали, що найстрашніше може статися будь-якої хвилини. Під цим страхом ми з сестрою жили кілька років».

Але Аркадій Ісаакович сказав: «Так». Звісно, його близьких одразу ж почали звинувачувати в «бажанні слави» за будь-яку ціну, навіть ціною життя батька, не знаючи, що Катерина і Костянтин були змушені підкоритися волі батька. Але вони й розуміли, що йому ці гастролі необхідні.

Запланували десять концертів — у Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії, Чикаго, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі. Ще в Москві розробили тригодинну програму концерту у двох відділеннях. Катерина і Костянтин виступали і соло, і в мініатюрах разом з батьком. Аркадій Ісаакович виконував монологи з останньої вистави свого Театру мініатюр «Мир дому твоєму». У кожному концерті був на сцені годину і сорок хвилин. До «команди» входив персональний лікар артиста.

Костянтин Аркадійович: «Коли він виходив на сцену, овація тривала хвилин десять… Наприкінці вистави глядачі вітали його стоячи, багато хто плакав… Батько був щасливий, помолодшав років на п’ятнадцять, працював блискуче, його мудрий організм чудодійно реагував на позитивні емоції».

А було йому дуже непросто.

Катерина Аркадіївна: «З другої половини гастролей почався нарив у вусі. Біль не давав йому спати… Виходячи на сцену, він все забував, біль відступав. На сцені панував Артист, це був тріумф».

Він виступав не на Бродвеї, а перед російськомовною аудиторією в не дуже престижних залах. Але його чекали. Він був кумиром і в роки культу, і за часів застою, бо завжди залишався совістю країни, допомагав людям бути чистішими, кращими… Його дякували за те, що він був, і за те, що він є.

Він не був настільки багатий, щоб селитися в дорогих готелях. Райкін часто зупинявся у колишніх співвітчизників, які були щасливі прийняти його у себе, якщо мали для цього відповідну можливість. Так, у Сан-Франциско Райкін із супутниками опинився в будинку Галини Докторович, колишньої одеситки, хорошого педагога і просто талановитої людини: вона співала, відмінно шила, була добра, привітна і гостинна.

На одному зі знімків, зроблених у її будинку, Аркадій Ісаакович зображений з Галиною…. Галини Докторович немає на світі вже понад десятиліття. Хочеться з вдячністю згадати цю добру людину, яка надала (разом зі своїм чоловіком Ігорем) теплий прийом Аркадію Ісааковичу та його колегам… Як прикро, що недосконалість аматорських фотографій робить практично неможливим їх відтворення в газетній публікації.

Але повернемося до 1987 року.

«Він повернувся додому щасливим…»

Костянтин Аркадійович: «Коли ми повернулися додому, він добре себе почував і зіграв ще дванадцять вистав…»

На одній з них мені пощастило побувати.

Спочатку зауважу, що завжди, кожен приїзд до нашого міста Аркадія Ісааковича з його колективом я шукав непросту можливість потрапити на його вистави. Неодноразово у відрядженнях бував у містах, де гастролював Театр Райкіна. Тут було ще важче потрапити на його вистави, доводилося переплачувати спекулянтам. Якось я був настільки здивований різким збільшенням «переплати», що навіть сказав про це своєму благодійнику-перекупнику. Той не зніяковів і пояснив, що збільшення плати пов’язане з тим, що Артист переніс черговий інфаркт. Довелося погодитися на нові, вже надто неправедні умови обізнаного хабарника.

Москва. Знову рік 1987. Побачивши афіші, що сповіщали про виступи А. І. Райкіна вже не пам’ятаю в якому клубі (Артист так і не дочекався відкриття свого театру в Москві, хоча проклав дорогу для створення «Сатирикону», зовсім іншого театру), я кинувся туди за багато годин до початку вистави в пошуках «зайвого квитка». Паралельно «тримав чергу» в касу (а раптом, не всі заброньовані квитки викуплять) і ходив навколо будівлі — в надії, що в когось виявиться заповітний зайвий квиток (втім, як це не точно — ну, хіба бувають зайві квитки, коли йдеться про Райкіна або Миронову, Лемешева або Уланову, Домінго або Кабальє).

Несподівано побачив, що біля артистичного входу зупинився автомобіль, з якого не без зусиль вийшов Аркадій Ісаакович. Очевидно, люди, що його супроводжували, забарилися, і він опинився біля входу один. Я кинувся відкрити двері (пружина виявилася дуже пружною). Він подякував легким нахилом голови і увійшов до будівлі. Я інстинктивно пішов слідом за ним. Страж порядку радісно привітав Аркадія Ісааковича і запитав мене: «Ви з Райкіним?» Я промовчав. Райкін нахилив голову на знак згоди і напівусміхнувся. Він-то, мені здається, добре розумів, що означає для «стражденного» потрапити до зали (прочитати таке бажання по моєму обличчю було зовсім нескладно).

Не приховую, на виставі було і радісно, і сумно. Радісно тому, що потрапив, бачу кумира. Сумно тому, що було видно, як він обтяжений хворобами… Адже, здавалося, зовсім ще недавно Райкін був у добрій формі.

Його, звичайно, зустріли овацією. Цього вечора дух Артиста перемагав недуги. Допомогли мізансцени — герой Райкіна багато сидів за столом. Допомагав син-партнер, тактовно підказуючи репліки: «Ти, напевно, хотів сказати…».

Наприкінці Аркадій Ісаакович встав, вийшов з усіма на авансцену, кланявся, усміхався. Зал довго дякував йому овацією стоячи. Ми розуміли, що прощаємося з ним, але не могли не сподіватися на диво. Розуміли і намагалися віддати данину найглибшої поваги, вдячності за чесне життя, за талант, за добро, яке він ніс людям довгі десятиліття, розплачуючись за це сторицею… (Тільки один приклад: з кабінету партайгеноссе Шауро його одного разу винесли з інфарктом. Член ЦК не здригнувся…).

Ми не хотіли покидати зал, хоча розуміли, що йому вже важко виходити до нас на поклони.

Трьохсоту виставу програми «Мир дому твоєму» А. І. Райкін зіграв у тому ж залі 24 жовтня в день свого 76-річчя. Ця вистава виявилася останньою. У листопаді Аркадія Ісааковича доставили до Кунцевської лікарні. 17 грудня Аркадія Райкіна не стало.
Він виконав свою місію на землі. Як точно зауважив Михайло Мішин: «Аркадій Ісаакович пішов, коли ношу, яку він ніс на своїх плечах, змогли спокійно нести інші».
Змінювався час. Про багато чого з того, на що він натякав, стало можна говорити відкрито, явно. За вірність правді в «глухі часи» він заплатив дорогою ціною.
Райкін знав собі ціну, хоча й не говорив про це. Він не був ангелом, але пишався визнанням сучасників. Був щасливий, що поруч з ним перебували улюблені діти, які змогли розділити з ним його останній тріумф.
Минуло два десятиліття. Завдяки телеканалам «Ретро-Телебачення», «Ностальгія» ми отримали можливість знову побачити кращі програми минулих років. З побоюванням думав, чи не застаріли вистави за участю для нас великого Райкіна… Не застаріли! Високе мистецтво, справжня громадянськість не можуть застаріти.
І зараз, коли відзначається століття від дня народження Артиста, Райкін з нами. Його мистецтво — «золотий фонд» культури. Райкін це, напевно, назавжди.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса