пт, 20 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Тієї ночі було тихо й холодно. Точно так само, як і завжди. Двоє людей сиділи посеред безмежної, самотньої пустелі. Уявні іскри неіснуючого багаття чорною смолою відбивалися в глибоких колодязях їхніх зіниць. Двоє людей мовчки слухали дихання одне одного. Їхнє сиве, довге волосся та бороди, а також порожні шлунки вказували на нескінченний термін перебування в цій пустелі. На цій землі зовсім немає Часу. Вони вже давно забули, як сюди потрапили, якщо взагалі знали про це. Пам’ять перетворилася на пісок. Вона просто сипалася крізь час, не залишаючи надії хоч що-небудь пригадати. Їм було вже байдуже, що з ними станеться. Вони просто чекали. Тихе шепотіння пустелі цілковито звело їх з розуму. Межа, яка була накреслена перед божевіллям, була стерта. Але вони продовжували жити, якщо це можна так назвати. Одна людина повільно підняла голову. Вона почала розмову. Вона цілковито забула людську мову. Тією, якою вона розмовляла, міг зрозуміти лише чоловік навпроти.

— Як ти думаєш, ми коли-небудь дізнаємося, що там, за пустелею?

Другий чоловік хитав головою. Згорбившись, він проводив кістлявими, немічними пальцями по піску.

— Яка тепер різниця? Скільки себе пам’ятаю, ми намагалися вибратися звідси. Але там нічого немає. Пустеля, знову пустеля… Холод і, зрештою, смерть. Я вже бачу її обриси на горизонті. Зрештою, що ти хочеш там побачити?
Другий чоловік відкашлявся. Звук, що вирвався в нього з грудей, був схожий зовсім не на кашель. Це було щось лякаюче, ніби хтось вистрілив у самотнього ворона.
— Вже нічого. А адже раніше мені було справді цікаво. Ми ж напевно не тут народилися. Аааа… — руки чоловіка затремтіли — хто знає, хто знає. Я абсолютно нічого не пам’ятаю. Я впевнений лише в теперішньому моменті. Хоча… може, і ти, мій друже, теж лише ілюзія? Але, скажу правду, мене досі пробиває тремтіння від дивних голосів, що долинають здалеку.
Другий чоловік спрямував свій погляд у небо. Він намагався воскресити в пам’яті, що сталося годину тому. Порожньо. Він спробував посміхнутися.
— А знаєш, раптом це не пустеля? Може, ми сидимо в банці і двоє таких самих старих, як ми з тобою, сидять десь там нагорі і, сміючись, спостерігають, як ми доживаємо залишки своєї… — він задумався, — залишки свого існування?
— Ти смієшся з мене, старий божевільний? Хочеш сказати, вони існують? А ми, значить, комахи? Я давно не розрізняю розум від піску, але невже ти хочеш здаватися розумнішим?
Другий чоловік нічого не відповів. Може, не знав, а може, й не хотів продовжувати розмову. Він не був упевнений, що вони завели її вперше. Тоді він відчув те, що давно забув. Відчай. Так, так. Правда, це почуття незабаром минуло, але залишило помітний відбиток.
Тут пролунав жахливий гул. Двоє людей здригнулися. Пісок полетів угору, а небо стало опускатися. Повітря поважчало і дихати стало неможливо. Пустеля, здавалося, збожеволіла. Ніби втратила температуру. Вона проганяла людей. Принаймні, їм так здавалося. Самі вони нічого не робили. Та й навіщо? Вони просто дали темряві, що настала, поглинути себе. Останньою їхньою думкою була: диявольська піщана буря…

* * *

— Друже мій, що ти робиш? Чи не надто ти старий для подібних забав? Будь, будь ласка, акуратний.
— Не хвилюйся, я всього лише їх перевернув. Іноді просто потрібно повернутися в дитинство. У тебе чарівний пісочний годинник. І милі, але крихітні істоти всередині. Моє зір не дозволяє як слід роздивитися їх. Здається, у них довге волосся та бороди. Їх лише двоє? Коли я був маленьким, часто грався з пісочним годинником. У мене була велика колекція, але в жодних з них ніколи не було нічого подібного. Що ж там всередині насправді?
— Ти допитливий. Правду кажучи, я й сам не знаю, що саме там. Я купив їх у крамниці зі старими речами, і продавець сказав, що там люди з планети Земля. Поняття не маю, що це, але звучало досить цікаво. Я люблю подібні дрібнички. Істоти досить дивно себе поводять. Спочатку хочуть підійти до скла, а потім різко сідають і завмирають. Мене це напружує.
— Люди? Ти маєш рацію, це цікаво. Знаєш, а тобі пощастило. Я чув, що на їхній планеті була якась війна. Я старий і подробиць пригадати не зможу. Можливо, тобі дісталися останні екземпляри мешканців тієї планети. А раптом ти зможеш продати їх комусь удвічі дорожче, ніж купив?
— Іншої планети? Не сміши мене. Невже ти віриш у це?
— А чому б і ні? Хіба не бувають інші цивілізації?
— Старий божевільний. Найімовірніше, це якісь комахи, а продавець мене надув. Ну ти тільки подивися на них. Тепер десь у піску валяються. У мене немає бажання напружувати свій зір заради них. Якщо хочеш — забирай годинник собі. Мені він більше не потрібен.
А вони були хоч комусь потрібні?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса