На нашому подвір’ї жив кіт. Хлопчаки дали йому кличку Потвора. Він і справді був дуже негарним — коротка, брудна шерсть сірого кольору, облізлий хвіст, який до того ж відгризли собаки. Його ліве око не відкривалося, кіт хромав на передню лапу. Хлопчаки з двору постійно знущалися з нього. Хтось із літніх людей підгодовував його, але з огиди не давали котові підійти до себе ближче, ніж на два кроки. Маленьким дітям забороняли навіть дивитися на кота, казали, що Потвора заразить їх чимось. Жінки відганяли його віником від своїх вікон. Загалом, життя у нього було не найкраще…
Один раз, коли я поверталася з прогулянки, помітила, що до нас у двір забігла зграя бездомних собак. Вони збилися купкою і гарчали на когось. Придивившись, я помітила там мордочку Потвори. Якось відігнавши собак, я жахнулася. Бідний кіт лежав у калюжі крові, ледве дихаючи. Його задня лапа була переламаною і вигнутою в неприродній дузі. Він дивився на мене сумним зеленим оком. Я взяла його на руки і понесла до хати. Діставши зеленку, обробила рани, стала погладжувати за вушком. Мені було його щиро шкода… Нелегка доля дісталася маленькій істоті.
З роздумів мене вивів тихий приємний звук. Він танув у повітрі. Кіт муркотів! Ця бідна, змучена людською черствістю Потвора зараз муркотіла! Зібравши останні сили, він дякував мені за те, що я просто його не покинула. В останні хвилини його життя я допомогла, підтримала. Шкода, що в останні… Муркотіння невдовзі припинилося. Око закрилося. Дихання зникло. Потвора померла…