Виставка під такою назвою відкрилася днями в галереї «Худпромо» (Жуковського, 6). Її автор — одеська художниця Інна Хасилева.
Красуня Інна не боїться у своєму мистецтві бути різною, не боїться того, що хто-небудь не впізнає її почерк (цей страх зв’язує не одного живописця по руках і ногах). Здавалося б, зовсім недавно вона показувала поетичний живопис (виставка «Як це робилося в Одесі» в галереї Всесвітнього клубу одеситів); потім були зухвалі, вибухові «Шкільності» в Музеї сучасного мистецтва Одеси; «Підспідничний лубок» на «ура» пройшов в альтернативній галереї «Норма». Була також участь у проєктах низки провідних київських галерей («Галерея Карась», «М17», «Мистецький Арсенал»). І ось — щось зовсім інше.
Загадкові напівабстрактні картини нагадують пазли. Їх і справді має бути багато (в даному випадку — 18 полотен), щоб зображення склалися в щось ціле. Літери, спіралі, кольорові плями, на думку автора, показують, що робить з людською енергією інформаційне суспільство. Тут все в конфлікті, все опирається одне одному.
— Почалося все з роботи, де зображена просто чиста енергія, — коментує свою виставку Інна Хасилева. — Ця енергія є в кожній людині. Але вона забруднюється смислами, які нав’язуються людині з усіх боків, — телебаченням, суспільством загалом. Все, що оточує, накладає на тебе відбитки літер і слів, настільки забруднює людину, що їй складно від цього абстрагуватися і зберегти свою енергію чистою…
Після закінчення Одеського художнього училища та Харківської академії мистецтв Інна Хасилева відразу була помічена критикою та галереями. Критики люблять проводити паралелі з творчістю великих, коли дивляться на її роботи. Насправді художниця, звичайно, відштовхується від досвіду прославлених колег, але прямого впливу на свою творчість не визнає, вважає ключовою фігурою у своєму становленні Віктора Миколайовича Гонтарова, який викладав їй монументальний живопис у Харківській академії дизайну та мистецтв.
— Мені було близьке те, що він робить, — стверджує Інна. — Після закінчення академії я намагалася піти від будь-яких зв’язків, не відвідувати виставок, не гортати альбомів інших художників.
Ще одна прекрасна і талановита харків’янка, Альбіна Ялоза, не так давно переїхала до Одеси, як і Інна. Можна сказати, що їхня творчість нетипова для одеської школи, але краще висловитися інакше: вона збагатила наше художнє життя.
— Одеса для мене — як дім, — зізнається Інна. — Це місто, затишне, наче квартира. І мені тут дуже добре, але водночас переживаю за Одесу, коли тут щось руйнується, не розвивається і так далі, боляче і прикро за це…
Приємно було бачити на вернісажі поруч із молодою художницею таких «зубрів», як художник Олександр Ройтбурд (з його вічним «Більше б таких виставок!», але цього разу, здається, щиро) та арт-критик Михайло Рашковецький.
— Інна — сильна жінка! — констатує Михайло. — Ось так вивернути себе навиворіт, не думаючи про те, кон’юнктурно чи ні, зрозуміють чи ні, — для цього треба мати мужність. Вона по-справжньому сильна людина і показала сильний художній результат.
На виставці чимало говорилося про сміливість і зрілість манери молодої художниці, про те, як вдало галерея підхопила її ідею, як органічно виглядають ці яскраві роботи на білих стінах, і «як здорово, що всі ми тут сьогодні зібралися». Абсолютно очевидно, що свої картини Інна Хасилева писала не з розрахунком на продаж (хоча продажі, безумовно, будуть), не з наміром підтримати якусь свою усталену репутацію і навіть не з бажанням когось епатувати. Вона дійсно так думає і так відчуває в даний момент! І ще не раз усіх нас здивує — частинами і в цілому.











