Булат Окуджава, говоря про славу, зауважив, що вона не дружина, а вдова. Якщо прагнеш її, то пиши, поете, як в останню хвилину, з ісповідною щирістю. І на білому аркуші — обриси твоїх слів, наче сліди на снігу. Потім їх, звичайно, затопчуть. Але знову буде сніг, і знову сліди.
Снігові видіння в літню спеку такі привабливі. І враження від нової книги віршів Ігоря Потоцького збігається з ними. Власне, про сніг як такий там небагато. Лише один раз. І з жалем, мовляв, довго його не було. Натомість вдосталь первосніжжя уявного, щирого і іскристого, коли дзвінко поскрипує при ходьбі первозданна гладь, наповнюючи все навколо життям.
Вона була моєю, все інше — нісенітниця.
Є пристрасті горизонт і пристрасті коридор.
І є її очі, де неба синява,
І я вимовляю найніжніші слова.
Все інше — нісенітниця! Вона була моєю.
Нам було добре, прогулянки все довші,
Накоти хвиль любові легко досягли зірок,
і світ закручений весь, і він зовсім не простий.
Мені в цих віршах заважає рядок, «і є її очі, де неба синява». Хоча тут міг би з собою і посперечатися. Але якщо поет написав, значить, так треба. При цьому куди важливіше, наскільки відмінне його «і світ закручений весь, і він зовсім не простий» від хрестоматійних окуджавських рядків: «візьмемося за руки, друзі, щоб не пропасти поодинці». Та й взагалі у Ігоря Потоцького про те, щоб не взятися, а взяти. І не про дружбу, а про глибше. Він рве ритм і ставить крапку. А за нею світ, той, що «зовсім не простий». І від чого захищає це прикордонне слово «нісенітниця», можна лише здогадатися. І ще здогадатися про те, що ліричному герою належить. Ця тривожна невідомість готує свої випробування. Їх важливо пройти, зберігши «я». Інакше немає поета, і, мабуть, взагалі людини.
Індивідуалізм, що наплив із Заходу, свого часу ліг у нас на ґрунт чуттєвої поезії. Не випадково літературний гурман Петро Вайль назвав книгу про поетів «Вірші про мене». З ним перегукується проза культового нині Євгена Гришковця «Сліди на мені». Перелік можна продовжити. Ось і збірник Ігоря Потоцького «Вірші для Люди» — про особисте. Тут, звичайно, немає камерності поетичних альбомів, модних у минулому. Немає і казармової відкритості армійських газет, які рубриками затерли до дірок делікатне слово «особисте». Людмила — дружина поета. І її творча професія — композитор — також передбачає індивідуальність.
Рядки «про себе» виявляються і «про багатьох». І непомітно якось беруться за руки. Автор «Віршів для Люди», як нерідко буває в поезії, поєднує, здавалося б, несумісне. Ось і герой однієї його пісеньки хоче бути клишоногим ведмедиком, який збирається стати між хлопцями генералом. І —
Всіх полонених одразу відпустити,
але смачним нагодувати обідом,
І всю країну оповістити,
що повертається з перемогою.
Трофеї зовсім не потрібні,
А важливо, що без зволікань
Ми повертаємося з війни
В ім’я синів і дочок.
Труба нехай весело співає,
Що ми біжимо назад упристрибку.
Біжимо назад, за взводом взвод,
А першим клишоногий ведмедик.
Мабуть, тут важливе слово «назад». Не випадково ж поет повторює його. Це за командою «вперед!» — і прапори, і озлоблена радість бою, і подвиги, справжні і вигадані. А ось у «Віршах для Люди» з військовою командою нічого спільного немає. Клишоногому ведмедику не потрібні завоювання. Йому чужі трофеї. Йому шкода полонених. І перемога для нього — це повернення. Заради дітей.
Син фронтовика Ігор Потоцький, звичайно ж, знає про жахи минулої війни. І зрозуміло, що таким віршам легше було народитися в наш час, коли нащадки нацистів і жертв Голокосту можуть пройти, наприклад, у Ризі однією колоною, показуючи примирення. Але в Ігоря Потоцького є чимало рядків, народжених і його дивовижною інтуїцією. Взагалі, для поетичного вираження вона вельми вірна. За прикладами далеко ходити не потрібно. Досить взяти навмання рядки зі збірки. Скажімо, ці:
«Я боюся тебе словом зачепити,
але мені хочеться погляд
Затримати твій, спіймавши його і не відпускаючи…».
Кажуть, поетів треба читати поспіль. З року в рік. І вже потім повертатися до того, що вважаєш потрібним. Постійно стежити за тим, що пише Ігор Потоцький, мені не довелося. Але я пам’ятаю вірші його в місцевій пресі та центральних журналах. Публікацій було багато. Складалося відчуття, що автора друкують охоче. Можливо, ще й тому, що спочатку, не дійшовши в своєму стаціонарному студентстві до диплома, він став робітником, а в радянський час у пролетаріату був нібито певний «прохідний бал». Але вірші Ігоря Потоцького «проходили», тому що насправді були хороші. І дипломованим філологом він став пізніше, на заочному відділенні, без відриву, як тоді казали, від виробництва. А по суті — «від виробництва» віршів.
Якось мені довелося редагувати книжку іронічних віршів одного хорошого поета. Там було чимало кумедного — автор прикладав не до місця поширені словесні конструкції, наче недоладну латку на тканину, і досягав бажаного. Однак у літературі мова часом перетворюється на кліше, а «осучаснені» слова нерідко втрачають не тільки первісний, але й взагалі сенс. Тому й цікавий Ігор Потоцький, що прагне до джерельної чистоти слів.
Перегорну наші зустрічі,
що і близькі, і далекі,
але все помічу і відзначу
І втягну в чорновики.
Упиюсь своєю пристрастю ранньою
В одну з миттєвих зустрічей,
Коли з легких замирань
Вся складалася наша мова.

«Упиюсь своєю пристрастю ранньою», звичайно ж, з нальотом іронії до ліричного героя, який начитався поетів минулого часу з їхньою переповнюючою строфи патетикою. Що, однак, не заважало нерідко майстерно передавати найтонші стани душі. Скажімо, Афанасій Фет зі своїм бездієслівним «шепіт, несміливе дихання». Там, у Фета, та ж «пристрасть рання». А у Потоцького — спогади про неї, коли неповернене куди бажаніше.
Один відомий поет зауважив якось, що спочатку писали складно і погано, потім — складно і добре, а прагнути потрібно до того, що добре і просто. Але простота, що, як відомо, гірше крадіжки, набуває в поезії особливого сенсу. Тут легко скотитися до порожнього. Це так само небезпечно, як і кокетлива складність. Однак багатьма своїми віршами Ігорю Потоцькому вдається переконати, що поетичне почуття — це почуття смаку. Скажімо, рядками про повоєнні калік:
Їхні швидкоплинні посмішки
і старенькі плащі-накидки,
пошарпані піджаки,
очі, що кричать від болю,
коли їм вночі сниться поле
і загибель роти біля річки.
При всій невизначеності поетичного звернення, про яку свого часу говорив Осип Мандельштам, справжня поезія має адресата. Цей читач, що відчуває слово, може стати невидимим співрозмовником. Йому і адресована нова книга Ігоря Потоцького.
Вдалі ілюстрації до неї Миколи Прокопенка мають певний елегійний відтінок. Вони пов’язують сучасні вірші з давньогрецькими, з яких черпав свої сили цей жанр задумливої смутку. Скільки століть минуло. А все так само білий сніг і все так само чорні сліди.











