пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Жила-була Річка, яка не хотіла впадати в Море.
— Я самобутня! — пояснювала вона. — У мене є підводне каміння — раз, тихі омути — два, донного корча всякого — завались! Нікуди ніколи не впадала і надалі не має наміру!
Джерело, з якого Річка брала витік, намагалося напоумити норовливу: «Донечко, ти все-таки повинна з кимось сильним об’єднатися. Як це так — течеш, течеш, і…
— Кому я заважаю? Ваша справа, тату, бити з землі, от і бийте. Я — течу, так радійте хоча б цьому!
Нахабна річечка.
Але вона пишалася собою! Вона красувалася під теплими сонячними променями перед навколишнім її Ландшафтом.
— Ландшафт, — кокетувала вона з ним. — Подивися на мене — я ж прекрасна.
Завжди заглиблений у себе Ландшафт ліниво поглядав на Річку і промовляв басом:
— Гарна!
Через деякий час вона знову цікавилася у небалакучого сусіда:
— Гей, Ландшафтику! Ти спиш, чи що? Прокидайся негайно! Гарна я зараз чи ні?
— Гарна! — так само коротко відповів Ландшафт і знову занурювався в себе.
Річка ображалася. Потім говорила сама собі:
— Так, я красива і самобутня! Самобутня і красива! Це я знаю і без дурного Ландшафту!
Іноді, під час дощу, до Річки спускалася літня і грузна тітонька Хмара.
— Уперта, — грасувала вона громом, — ти все-таки повинна подумати про майбутнє. Тобі потрібно дбати про русло. Подивися на своїх сестер — вони підтягнуті, а ти вже виходиш з берегів. Хоч про свою фігуру подумай!
Річка деякий час відмовчувалася з поваги до родички, потім шипіла впівголоса:
— Полетіли б ви звідси, тітонько Хмара.
Однак Хмара була глухувата і продовжувала свої умовляння:
— Крім того, деточка. Всі твої сестри вже давно впали в Море і щасливі. Їм у Морі добре. Вони бачать далекі країни. А що ти тут бачиш? Очерет?
— Та йди ти, тітонько, куди подалі! — вибухала Річка. — Дістала вже! Лети-лети, стара вороно!
— Боже мій, яка нахаба! — хрипіла Хмара. — Вона відлітала, ахаючи і охаючи, і десь вже на горизонті нервово спалахувала блискавкою.
А Річка повторювала про себе, як заклинання:
— Я самобутня, самобутня, самобутня. Я красива, красива, красива. Я розумниця, розумниця, розумниця.
Час від часу до Річки приходив Туман.
— Ти все тут? — питав він, ховаючись у високих заростях очерету. А я вчора був недалеко від Моря. Воно красиве! Особливо на світанку. І воно чекає на тебе! Все питає, повільно перекочуючи хвилі: чому до мене не тече та мила Річка, про яку мені розповідали її сестри?
— Я вас терпіти не можу всіх! Залиште мене в спокої!
Туман, злякавшись вересків річки, розчинився в ночі нечутно.

* * *

Минуло кілька років.
Одного разу так нікуди і не впала річка прокинулася на зорі і вловила якийсь неприємний запах.
— Що це? Що це таке…
Вона не могла визначити, звідки походить, прямо скажемо, сморід. — Ландшафт! Що це за жахливий запах?
Відповіддю Річці було мовчання. Тільки через довгий час ніби з-під землі донеслося:
— Гарна!
— Та я не про те тебе питаю, дурню! Що так огидно смердить?
Відповіді не було.
Наступного дня, прокинувшись, Річка знову відчула сморід.
— Та що ж це таке! Я самобутня, але навіщо ж мене труїти? Я задихнулася в цьому смороді! Дудки, ви мене на виснаження не візьмете! Не потрібно мені ваше Море. Подумаєш — нові горизонти! Ах, сходи на Морі! Ох, заходи на морі! Калюжа ваше Море! Дурепи ваші риби! Я вам ще покажу.
Однак на третій день запах став абсолютно нестерпним. Річка заскиглила, щоб ніхто не чув:
— Та що ж це робиться… Гублять оригінальність… Гроблять самобутність…
Втім, скигли не скигли, а дихати легше не стало. Її чекає ганебна загибель від смороду. Однак почати свою втечу вдень вона не наважилася, дочекалася ночі.
— Ландшафт, ти чуєш мене? — помовчавши деякий час, і зрозумівши, що відповіді не буде, Річка оголосила впівголоса:
— Я починаю текти до Моря. Так треба. Так буде краще. Для мене.
І в повній темряві вона напружилася… ще… і ще… Але ні на йоту не просунулася вперед!
— Та що це зі мною? — здивувалася річка.
Вона знову напружилася. І знову не могла зрушити з місця.
— Ну, течи ж, течи, моя дорога, — примовляла річка самій собі, напружуючись. Марно! Текти вона більше не могла.
Нічне мовчання раптом вибухнуло диким криком якихось невідомих досі голосів.
— Ква-ква-а! — виводив багатоголосий хор. — Ква-ква-а!
Річка ошаліло вслухалася в дивовижний спів… Потім він їй сподобався. І все більше і більше подобався.
Річка зовсім забула, що хотіла щось робити. Її навіть не дратував цей… дозвольте, та хіба такий вже жахливий запах?
— Гарна! — нарешті відповів незмінним басом прокинувся Ландшафт.
Коли одного разу на світанку сонце, піднімаючись вгору, освітило землю, напівсонну, розкинулася в сонній насолоді на неосяжних просторах, воно першим побачило метаморфозу: свавільна Річка перетворилася на звичайне смердюче болото.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса