Майже півтора десятка років тому об’єднаними зусиллями державних органів, громадських організацій та землекористувачів на Одещині було створено регіональний ландшафтний парк «Тилігульський». Відповідне рішення обласної ради датоване 25 листопада 1997 року. Як же сьогодні складаються справи на цій унікальній природоохоронній території?
Чи знаєте ви, що наш рідний і звичний Тилігульський лиман є водно-болотним угіддям міжнародного значення? Для порівняння: до цього ж списку включено дельту Амазонки, велике озеро Байкал і загадкову африканську річку Окаванго, дельта якої зникає в пісках пустелі Калахарі. Розташований Тилігульський лиман на межі Одеської та Миколаївської областей. Його довжина — 60 км, ширина в найширшому місці — 3,5 км, максимальна глибина — 21 метр. Можливо, колись на Тилігулі буде створено і Національний природний парк, але поки що йдеться про регіональні: один — на території Миколаївської області (він був створений дещо раніше), інший — на території Одеської. Поговоримо про своє «господарство». Гадаю, можна вжити й це слово, адже сьогодні Тилігульський регіональний ландшафтний парк є комунальним підприємством Одеської облради.
— Тилігульський лиман — це дуже цінний природний об’єкт, — коментує наш «екскурсовод», заст. директора з науки регіонального ландшафтного парку «Тилігульський» Ігор Гержик. — Тут на одному лимані зібрано багато ландшафтів світу. По-перше, це сама акваторія, водне дзеркало. По-друге, тут на схилах є цілинні ділянки, справжній цілинний степ, є заплавні луки, солончакові ділянки, є очеретяні марші. На Тилігульському лимані є глинисті обриви та схили, в яких гніздяться норі птахи, також є лісові урочища. І, звичайно, тут мешкає велика кількість видів тварин, рослин, серед яких є види, занесені до Червоної книги. Досить сказати, що з 400 видів птахів, які мешкають на території України, на Тилігульському лимані зустрічається 280 видів, це приблизно 70% від орнітофауни України.
Під час поїздки Ігор Павлович раз у раз вказував нам на якісь «червонокнижні рідкості»: від довгоногих птахів — куликів-довгоногів до мальовничої гусені грушевої п’ядуна (Великого нічного павиного ока). Водночас Тилігульський ландшафтний парк — це саме парк, а не заповідник. Простіше кажучи, його територія ділиться на спеціальні зони. Одні повністю охороняються, в інших дозволені екскурсії, відпочинок і риболовля. Проблема в тому, що на практиці межі між «доступними» і «забороненими» ділянками виявляються розмитими, а керівництво парку не має коштів навіть на те, щоб встановити інформаційні знаки.
Ось уже пів року комунальне підприємство очолює Сергій Вовненко. За цей час були оплачені роботи зі встановлення меж парку «в натурі», адже за півтора десятиліття відбулися певні зміни. Укладено договори з низкою сільрад і садівничих товариств на вивезення сміття. На жаль, багато відпочивальників і місцевих жителів не надто дбають про чистоту водойми. Навіть на якійсь косі посеред лиману можна зустріти звалище з пластикової тари та іншого мотлоху.
А найнебезпечніше, мабуть, — це самовільні багаття. Наслідки одного такого пікніка ми бачили на власні очі: кілька гектарів випаленого узбережжя. Але річ не тільки у безвідповідальності окремих «любителів природи». Як ми вже говорили, подібні парки частково призначені для відпочинку. І цей відпочинок необхідно зробити цивілізованим. Потрібні спеціально обладнані екскурсійні стежки, викладені каменем місця для багать, можливо — ділянки для встановлення наметів. Потрібно передбачити катання на човнах тощо. Тоді й люди зможуть нормально відпочити, і природа залишиться захищеною. Але для всього цього необхідне фінансування, якого катастрофічно бракує.
— Матеріально-технічна база парку дуже слабка, навіть порівняно з Миколаївською областю, яка, здавалося б, слабша за Одеську, — каже директор парку Сергій Вовненко. — На сьогодні виділено мінімальну заробітну плату на 17 співробітників, з яких 10 інспекторів. Навіть по одному інспектору не припадає на сільську раду. Контрольована територія дуже велика, її потрібно обходити, інспектори постійно в русі… Фінансування не передбачає витрат ні на бензин, ні на поточний ремонт машини, яка перебуває в жалюгідному стані, ні на оформлення інформаційних щитів…
— Кошти в першу чергу потрібні на стартовий майданчик. Щоб можна було з чогось починати: екскурсії проводити, організувати їх десь із ночівлями і таким чином залучити масу охочих подивитися на красу цього лиману, — перераховує Сергій Анатолійович. — Необхідні інформаційні знаки та вказівники на території парку, що попереджають про те, де не можна перебувати, палити багаття, розкидати сміття. Тоді можна покарати людину, яка, перебуваючи на території парку і проїжджаючи повз знак, просто проігнорувала його.
Віддамо належне співробітникам парку: вони не тільки просять фінансової підтримки, але й самі намагаються вживати якихось заходів. Пару років тому за підтримки одного з проєктів Євросоюзу в селі Калинівка з’явився невеликий візит-центр. Маленьке акуратне приміщення, де туристи навіть могли б зупинитися на ніч. Тільки от питання виділення ділянки землі (це залежить від Комінтернівської райради) поки що так і не вдалося вирішити.
Співробітники парку впевнені: ця територія здатна приваблювати туристів, справа лише за грамотною організацією. Про це свідчить досвід розвинених країн, де існують подібні природні перлини. До того ж, подібний туризм несе ще й потужне просвітницьке навантаження. Сучасні українці часто краще знають природу далеких Африки та Австралії, ніж рідної України. Не надто розумно, погодьтеся.











