На моїй маленькій вулиці живе великий песиміст. Щоранку він прокидається з бажанням якнайшвидше зіпсувати собі настрій. Лежачи в ліжку, він стискає долонями голову і починає скиглити, що ось-ось з ним станеться чергове нещастя, адже з першого дня появи на світ його переслідують невдачі. І прогулянка йому не потрібна, адже він може послизнутися на вулиці, впасти і зламати собі ногу чи руку. А потім він поїде до лікарні, щоб заплатити за своє лікування останні гроші. Зробить йому операцію, зрозуміло, нікудишній травматолог, він виявиться інвалідом, а страхова компанія, якій він регулярно платить внески, розориться і нічого йому не дасть.
Песиміст йде у ванну кімнату, з незадоволеною гримасою дивиться в дзеркало і бурчить: «Обличчя в мене з учорашнього дня ще більше зблідло і зморщилося, очі запали, а ніс скривився». І ще безліч недоліків знаходить він у своєму обличчі і може займатися занудством цілий день, з ранку до вечора. Потім приймається розмірковувати, що зовсім скоро волосся його посивіє. потім маківка голови полисіє, зуби випадуть. А ще він буде погано бачити і чути, але ніхто не прийде до нього на допомогу, коли він буде не в змозі сходити до магазину…
На тонких губах песиміста блукає не посмішка, а посмішка. Тут нитикові захотілося їсти. Він вирішив зробити собі омлет або грінки на молоці, але навіщо, подумалося йому, заповнювати свій шлунок, коли у нього і без омлету постійно болить живіт. Краще випити склянку води.
Песиміст п’є воду великими ковтками. Йому здається, що це — морська вода, скоро він захлинеться і піде на дно, як великий камінь.
Лежати на ліжку краще, ніж на морському дні. І він знову укладається в ліжко і уявляє, що навколо звучить траурна музика. Звичайно, можна включити телевізор, де на багатьох програмах професійні сатирики смішать глядачів, але йому не подобаються люди, які отримують гроші за своє паясничання. І взагалі, сміятися може тільки щаслива людина, а наш герой себе такою ніколи не відчував. «Можливо, і я коли-небудь буду щасливий, — розмірковує він про себе, — але не сьогодні».
Він і далі б зітхав з приводу свого недолугого життя, але його зітхання різко перериває дзвінок дверного дзвінка.
Песиміст нікого не чекає. Він думає, що, швидше за все, листоноша приніс йому телеграму з поганою звісткою від родичів з іншого міста. Слід перевірити своє припущення. Він відкриває двері і бачить сусіда Пал Палича. Пал Палич завжди посміхається. З конкретного приводу і без нього. Показує всім свій чудовий настрій.
— Здорово, Михайло Митрофанович, — бадьоро басить Пал Палич. — Гарного тобі дня і удачі у всіх справах. — Сусід посміхається, а песиміст будує похмуру гримасу. — Ти вже помилувався сходом сонця?
— Яка може бути радість від такого яскравого сонця? — Песиміст здивовано піднімає брови. — Ти, Пал Палич, забув про сонячний удар, що чатує на нас на вулиці…
Пал Палич нічого не відповідає і тільки голосно чхає. Ноги у песиміста підкошуються: адже на нього летять сотні тисяч бактерій, ухилитися від них немає жодної можливості. Він рішуче просить сусіда покинути приміщення і зачиняє за ним двері. Відразу ж біжить за термометром, який довго не може знайти. З термометром під пахвою він падає в крісло і жалібно шепоче: «Вмираю…».
Пал Палич стукає до сусідки — позичити щіпку солі. Про дивну поведінку Михайла Митрофановича він давно вже перестав розмірковувати. Але і співати йому чомусь розхотілося.