Тема Великої Вітчизняної війни, думаю, ще довгі роки буде не тільки актуальною, але й затребуваною на сторінках періодичних видань, поки живі багато учасників бойових подій і ми, діти війни.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, мені було всього два роки. Звичайно, багато спогадів пов’язані з розповідями матері, але в пам’яті залишилися і власні картинки того, що відбувалося, які навряд чи коли-небудь забудуться. Мій батько, відвоювавши на фінському фронті, додому повернувся живим і здоровим. А в перші дні Великої Вітчизняної добровольцем пішов на фронт. Його направили в село Великий Дальник, що під Одесою. Солдата видали тільки лопати для риття окопів, а гвинтівок не виявилося. Їх беззбройних практично всіх розстріляли з німецького літака. Це сталося 31 серпня 1941 року, а днем раніше батькові виповнилося тільки 32 роки.
Мама залишилася одна з двома маленькими дітьми: мені два роки, сестрі Лідочці 5 років. Злякалася вона залишатися в Одесі, яку ось-ось мали зайняти окупанти. Нас залишила на чужу жінку, а сама пішки вирушила в Миколаївську область, звідки родом, щоб дізнатися, чи живий хтось із рідні.
Живим виявився молодший брат Єгор. Він уже відвоював: при першому стрибку з парашутом йому відірвало праву руку і поранило ногу. До нього-то всі втрьох пізніше і дісталися — в село Комуну Широколанівського району. Майже два роки там жили.
Мама пекла для партизанів хліб, за що її двічі румуни вели на розстріл. Але щоразу рятував маму лікар, який начебто працював на німців, але робив усе можливе, щоб уберегти мирних жителів від розстрілу.
А потім у село прийшли німці, вони оселилися і в нашому будинку, нас вигнали в погріб. Жили холодно і голодно. А в жовтні 1943 року зігнали всіх жителів села і в супроводі собак погнали вглиб країни. Для німців ми були прикриттям від партизанів. Майже місяць йшли до Вінницької області, в дорозі, зрозуміло, нікого не годували: виносили нам їжу люди з прилеглих сіл, воду пили з калюж. Мене мама прив’язувала до спини ковдрою, а Лідочка йшла пішки. Всіх, хто виніс важку дорогу, поселили в маленькій церкві, обгородженій колючим дротом. Кілька місяців там прожили. Не пам’ятаю, що їли, як спали, але вижили.
А в березні 1944 року німці при відступі облили нашу церкву бензином і хотіли підпалити, але на наше щастя, підійшли партизани, які змогли нас відбити у фашистів. Як тоді всі люди плакали і раділи, адже були на волосині від смерті. Дізнавшись, що наша рідна Одеса звільнена, стали добиратися додому: де пішки, де на поїзді. Коли нарешті були на місці, з’ясувалося, що наша квартира зайнята. Довелося мамі писати в Москву К. Є. Ворошилову і просити допомоги. Відповідь прийшла через десять днів: за вдовою загиблого солдата закріпили квартиру, в якій я живу досі.
Був важким і повоєнний час, пережили голод. Пам’ятаю, як ми з сестрою загубили хлібні картки, виручили сусіди, які ділилися з нами останніми шматочками хліба. Після закінчення школи навчалася у Львівському поліграфічному інституті, а потім все життя пропрацювала в друкарні. На пенсію пішла в 1994 році з видавництва «Маяк». Виростила двох дочок, отримали вони вищу освіту. Радію успіхам трьох онучок. І життю: скільки негараздів випало на покоління дітей війни, але, головне, ми залишилися живі.
