Великоформатна фотографія. Внизу підпис: «Зустріч кавалерів ордена Слави трьох ступенів, присвячена 25-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, Москва, квітень 1970 року».
Триста п’ятдесят героїв, удостоєних за безприкладну мужність і відвагу найпочеснішої солдатської нагороди, закарбовані разом із видатними радянськими воєначальниками. Поруч із маршалом Радянського Союзу І. Х. Баграмяном наш земляк Олександр Васильович Кармазін. Він розповідає про своє життя, про бойове минуле:
— Усе моє життя, за винятком воєнних років, пов’язане з Одещиною. Народився я у 1913 році в селі Новогеоргіївське Ананьївського району в родині селянина, навчався у школі, у 1935—1937 роках проходив дійсну службу в Червоній Армії, після демобілізації працював на суднобудівному заводі в Миколаєві.
Війна для мене почалася за два роки до Великої Вітчизняної. У 1939 році брав участь у визволенні Західної України та Білорусії, а з зими 1938-го до весни 1940 року — у фінській кампанії. Був тоді молодшим командиром — начальником полкової радіостанції. На початку Великої Вітчизняної війни воював під Москвою. Був тяжко поранений. Коли виписався з госпіталю, моя частина воювала під Харковом. Усі свої ордени Слави отримав, будучи розвідником, але це було набагато пізніше. Спершу розповім про один фронтовий епізод.
Був я тоді старшиною протитанкової роти. Під Яссами йшов сильний бій. На позицію, яку утримували мої бійці, повзли два важких німецьких танки, попереду — бронетранспортер. Наша зброя складалася з однієї 45-міліметрової гармати та чотирьох протитанкових рушниць (ПТР). Ось уже один танк загорівся, другий почав відходити. Раптом вискочили одразу дванадцять броньованих машин. Головний танк гарматним пострілом знищив перший розрахунок протитанкової рушниці — двоє людей загинули, але рушниця виявилася неушкодженою. Ще кілька секунд, і танк прорветься на незахищеній ділянці. Я схопив рушницю, втиснув приклад у плече і чекаю. Очевидно, екіпаж ворожого танка вважав, що тут уже нікого немає, і більше не стріляв. Коли танк повернувся бортом, я натиснув спусковий гачок. Танк задимівся. Другим пострілом заклинив башту сусіднього танка, він так і пішов із відвернутою баштою. В інших боях підбив бронетранспортер, знищив кілька автомашин. Багатьох гітлерівців ми взяли в полон.
Чому став розвідником? Почалося з випадку. Один раз, а потім і вдруге потрапив до складу розвідроти і попросив у ній залишити.
Було це на території Польщі. У липні 1944-го туди перекинули нашу стрілецьку дивізію. Тили та кухня відстали. Командир полкової розвідки наказав уточнити обстановку. З групою з п’ятьох чоловік пішли до найближчого села. Була друга година ночі. Раптом — цокіт копит. Дав команду лягти по обидва боки дороги. Коли вершник порівнявся з нами, я вискочив, схопив його за ногу і перекинув на руки розвіднику, що підійшов. Посадивши зв’язаного на коня, відконвоював ворожого офіцера до частини. Інші бійці продовжували виконувати завдання. «Язик» виявився капітаном і дав цінні відомості. Це було особливо важливо в незнайомому місці. Коня я подарував своєму командиру полку, він доїхав на ньому до Берліна. За цього «язика» отримав орден Слави III ступеня.
На початку січня в Польщі перед загальним наступом знову був потрібен «язик», до того ж такий, який би багато знав. Простий солдат не годився. За даними повітряної розвідки, штаб німецької танкової дивізії знаходився в школі. Ми захопили з собою німецьку солдатську форму (один із семи розвідників знав німецьку мову, і це нам дуже знадобилося).
Перший день минув безрезультатно. Місцева жителька, яка працювала в школі прибиральницею, повідомила, в якому приміщенні знаходиться найстарший офіцер. Вікно в цій кімнаті вона залишила прочиненим. Штаб охороняли чотири танки, внутрішню охорону здійснювали автоматники. Молдаванин Григорій Борча безшумно зняв трьох вартових. Ми вскочили у вікно і захопили офіцера, який спав. Зв’язали. Як був у спідній білизні, так і повели, тільки шинель накинули.
Дістатися до своїх одразу не вдалося. Ніч провели в лісі, під носом у німців. З боєм разом із «язиком» вийшли з оточення. Коли його доставили до своїх і допитали, виявилося, що ми захопили самого командира дивізії. Зрозуміло, що і відомості він дав дуже цінні.
Другий орден Слави мені вручав командувач армією. Але отримати нагороду одразу не пощастило. Завадило тяжке поранення.
Під Кенігсбергом натрапили на ДОТ, що обстрілював наші війська з вигідної позиції. Мені наказали його знищити. На штурм зі мною пішли 17 автоматників, один був з ручним кулеметом. Ми взяли багато гранат. Захопили в полон шістьох німців, до двох десятків убили. У ДОТ виявилося знаряддя з броньованим козирком — таке важко знищити навіть із літака. Зовсім поруч розірвалася німецька міна. Велика кількість дрібних осколків впилися мені в голову, в бік і ногу. Довго пролежав у госпіталі. За цей ДОТ я був нагороджений орденом Слави I ступеня. Кілька років мене розшукували. Нагороду отримав тільки у 1952 році.
…Я торкнувся орденів Слави, прикріплених до піджака Кармазіна вище за інші нагороди. Ось орден I ступеня за № 1189. Всього за війну орденом Слави трьох ступенів були нагороджені 2398 осіб, майже вп’ятеро менше, ніж присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Орден цей важчий за сусідні, тому що виконаний із золота. Та який метал можна порівняти з вагою 18 осколків, що назавжди залишилися в тілі солдата, і з болем від втрати товаришів, які не повернулися з найважчої війни!











