У цьому нарисі я хочу розповісти про простого одесита, людину дивовижної долі, чия ратна праця також сприяла Перемозі.

Познайомився я з ним, працюючи свого часу на пасажирському теплоході «Україна». Я був 2-м механіком. Він — ремонтним. Звали його Юзеф Маркович Штейнберг. І мав він прізвисько — Тарантелла.
У ті часи, а було це в шістдесятих роках минулого століття, моряки закордонного плавання привозили до Одеси настінні італійські килимки. Зображені на них були леви, тигри, олені і був сюжет «Викрадення», де лютий джигіт увозив на гарячому скакуні перелякану наречену. Але найбільше на Одеському толчку, де дружини моряків продавали ці килимки, у покупців користувався успіхом сюжет «Тарантелла». Там чорноока красуня в оточенні вуличної юрби танцювала під акомпанемент мандоліни цей народний італійський танець.
Так от. Ремонтний механік «України» отримав своє прізвисько тому, що, будучи під час війни контуженим, він, якщо нервував, починав смикатися всім тілом, немов виконував якийсь танець. За цю недугу суднових дотепників і прозвали його Тарантеллою.
Ходив Юзеф Маркович завжди в брудній робі і навіть обідав не в кают-компанії, як належало йому за посадою, а на кормі, на швартовних кнехтах. Через надлишок ремонтних робіт («Україна» була вже не першої молодості) помитися і прийти в кают-компанію на обід разом з іншими механіками і штурманами у нього просто не вистачало часу.
Але у святкові дні, на 1 Травня або на День Перемоги, коли в музичному салоні теплохода збирався на урочисті збори екіпаж, Юзеф Маркович приходив у парадному кітелі з блискучими на грудях медалями — «За оборону Одеси», «За оборону Севастополя», «За відвагу» і «За взяття Берліна».
Всі знали, що під час війни на підступах до Одеси воював він у морській піхоті, захищав потім Севастополь, а при відступі з Севастополя радянських військ потрапив у полон.
Як єврей він був би фашистами розстріляний. Але його врятував командир його роти, капітан-лейтенант Воробйов. А сталося це так. 3 липня 1942 року Радянське інформаційне бюро повідомило про залишення радянськими військами Севастополя. Але і після цього дня дорога до Комишової бухти, де йшла посадка на кораблі, була запружена відступаючими військами. Разом з армією залишали обложене місто і багато його жителів. І над усією цією величезною масою людей з жахливим ревом носилися фашистські літаки, безперервно стріляючи з кулеметів і скидаючи бомби. Поранених, нашвидкуруч перев’язавши, тягли на собі. А вбитих залишали в придорожніх кущах.
А потім з’явилися німці. У Комишовій бухті від прямого влучення бомби горів танкер. Дим відносило вітром на берег. І в цьому диму, вигукуючи різкі слова команд, бігали німецькі солдати, вишиковуючи полонених у колони. Їх повели назад, до Севастополя. Людей, що падали від виснаження, ударами прикладів гвинтівок у спини змушували вставати. А тих, хто не міг, пристрелювали на місці.
Недалеко від Севастополя колону, в якій був Юзеф Маркович, зупинив німецький генерал, що їхав у відкритій машині. Підкликавши супроводжуючого полонених окуляристого офіцера, він щось сказав йому і поїхав далі. І відразу ж офіцер, поправивши окуляри, пройшовся вздовж колони і ламаною російською мовою наказав:
— Комісарам і євреям вийти з строю!
Колона стояла нерухомо.
— Вийти з строю! — повторив офіцер. — Хто не вийде, виведемо силою!
Тоді вийшов з строю комісар полку в закривавленій тільняшці і, вдаривши себе в груди, прохрипів:
— Стріляй, гад!
До комісара підбігли двоє солдатів і, заломивши йому руки, відтягли вбік.
За комісаром вийшли з строю кілька євреїв.
Юзеф Маркович хотів уже зробити крок уперед, але капітан-лейтенант Воробйов, що стояв поруч, пошепки наказав:
— Стій! — І ледь чутно додав: — На єврея ти не схожий. А документ у мене для тебе є.
А потім… пролунали кілька автоматних черг і колона за командою «Кроком марш!», залишивши валятися в пилу розстріляних товаришів, рушила далі…
У Севастополі їх загнали в якийсь обгорілий барак. І там капітан-лейтенант Воробйов, коли вляглися вони з Юзефом Марковичем на земляній підлозі, дав йому червонофлотську книжку вбитого в останньому бою ротного кулеметника Тєлєгіна. Цей кулеметник був земляком Воробйова, були вони родом з Воронежа, і напередодні бою кулеметник попросив капітан-лейтенанта в разі своєї загибелі переслати цю книжку його матері. Фотографія в книжці була залита кров’ю. Так що Юзеф Маркович без жодного побоювання став Федором Петровичем Тєлєгіним.
З Севастополя їх погнали в Миколаїв. Там вони працювали на відновленні Варварівського мосту через Буг, підірваного радянськими військами при залишенні міста. А потім на прохання румунського командування групу військовополонених, в якій був і Юзеф Маркович, німці передали румунам. Тим теж потрібні були дармові робочі руки.
І тут знову сталася подія, що різко змінила його долю.
За Бугом починалася Трансністрія. Окупована румунами територія, де вірний союзу з Гітлером румунський уряд організував, за прикладом гітлерівської Німеччини, єврейські гетто і концтабори. І коли радянських військовополонених гнали через Доманівку, відому своїм концтабором, їм зустрілася група євреїв, що йшли на роботу, яких підганяли батогами поліцаї. І раптом з цієї групи пролунав жіночий крик:
— Ой, це ж Юзик! Юзик Штейнберг!
Здригнувшись, Юзеф Маркович обернувся і впізнав у жінці, що кричала, сусідку, яка жила до війни з ним в одному дворі, Маню Файнберг.
Румуни, що конвоювали полонених, не розуміючи російської, не звернули на цей крик уваги. Але поліцаї, що гнали на роботу євреїв, швидко розібралися в ситуації. Один з них підбіг до румунського капрала і, тицьнувши батогом у Штейнберга, заволав:
— Шо ж ви жида ховаете? Це ж жид! Жидан!
Так побитий, закривавлений Юзеф Маркович став в’язнем Доманівського концтабору…
Пізніше він міг би тільки дякувати тій Мані за своє викриття. Тому що доля радянських військовополонених, оголошених Сталіним зрадниками Батьківщини, була жахлива. Навіть ті, хто дожив у фашистських концтаборах до звільнення, були заслані з тавром «зрадників Батьківщини» на Колиму, звідки мало хто з них повернувся додому.
Але тоді…
28 березня 1944 року радянські війська, форсувавши Буг, звільнили в’язнів Доманівського концтабору, і незабаром Юзеф Маркович, обмундирований у солдатську гімнастерку, з речовим мішком за плечима і гвинтівкою в руках, знову став воїном Червоної армії.
Важко поранений і контужений він був в останні дні війни на вулицях Берліна, коли з якогось вікна в нього вистрілили з фаустпатрона. А демобілізувався наприкінці 1945 року, виписавшись з госпіталю. Так закінчилася його одіссея, що почалася, як і для мільйонів радянських людей, 22 червня 1941 року…
На «Україні» у підпорядкуванні Юзефа Марковича була бригада мотористів, що виконувала всілякі ремонтні роботи.
У морі протягом дня його можна було бачити то на містку, що міняє проіржавілі гнізда бортових вогнів, то в машинному відділенні, де він розбирав зі своєю бригадою якийсь насос, що вийшов з ладу, то на кормі, де він нагрівав у ковальському горні сталеву болванку, щоб тут же, на ковадлі, викувати з неї заготовку, з якої токар виточував для насоса, що вийшов з ладу, нову деталь.
У машинне відділення, в разі відмови якогось механізму, могли викликати його і вночі. А вранці, нашвидкуруч випивши в кают-компанії чаю, він уже мчав за викликом пасажирського помічника капітана в чиюсь пасажирську каюту з’ясовувати, чому в умивальнику немає гарячої води…
Але була у Юзефа Марковича одна слабкість. Він любив розповідати про війну. І неважливо, хто були його слухачі, — пасажири каюти, в якій він ремонтував умивальник, судновий перукар, коли він забігав до нього підстригти свою рано посивілу голову, або матроси, що зібралися на перекур на кормі. Оборона Одеси, Севастополя, полон, пережиття в Доманівському концтаборі, подальша участь у боях на території Польщі, Німеччини, поранення при взятті Берліна — все це жило в ньому і вимагало виходу.
Але ось прийшов якось на «Україну» новий матрос. Прізвище його було Злобарь. Прізвище підходило йому. Циганкуватий, з маленькими злими очицями, він у першому ж рейсі встиг пересваритися з іншими матросами, а почувши на перекурі розповідь Юзефа Марковича про бої при обороні Севастополя, грубо перебив його:
— Чого брешеш? Звідки ти це знаєш? Хіба євреї воювали? У Ташкенті відсиджувалися!
Обличчя Юзефа Марковича скорчила нервова судома. Засмикавшись усім тілом, він кинувся на кривдника.
Його схопили, відвели вбік, стали заспокоювати. А він, вириваючись, хрипів:
— Повоював би з моє!
З того дня його наче підмінили. Він замкнувся в собі. Ні з ким не розмовляв. Тільки працювати став більш шалено…
Якось влітку, при відході з Одеси, сів на «Україну» відставний полковник, Герой Радянського Союзу Маклаков. Їхав він до Сочі, в санаторій для ветеранів Великої Вітчизняної війни.
Капітан «України» Ілля Якович Лук’яненко, сам воювавши в морській піхоті, завжди, коли на теплохід сідали такі пасажири, як Маклаков, просив їх виступити перед екіпажем, розповісти про бойовий шлях. Попросив він про це і Маклакова. Той погодився, і в призначений час послухати Героя Радянського Союзу в музичному салоні зібралися вільні від вахт члени екіпажу. Ремонтного механіка з його бригадою не було. Вони в цей час ремонтували один з дизель-генераторів, що вийшов з ладу.
Привітавшись з моряками, Маклаков сказав:
— Капітан попросив мене розповісти про мій бойовий шлях. Така розповідь зайняла б багато часу, оскільки я кадровий військовий, і для мене війна почалася ще до Великої Вітчизняної, коли я зовсім молодим лейтенантом у 1939 році воював на Халхін-Голі з японцями.
Що ж стосується Великої Вітчизняної війни, то розповім такий епізод. Було це вже на території Німеччини. Після важких наступальних боїв моя частина розташувалася на відпочинок у невеликому німецькому містечку. Вранці, коли я вмивався, подзвонили зі штабу дивізії з наказом з’явитися до командира дивізії. Нашвидкуруч зібравшись, я сів у «Вілліс», взявши з собою бійця охорони, і поїхав до сусіднього містечка, де розташувався дивізійний штаб. Дорогою нам зустрілася колона полонених німців. Її конвоювали два наших молоденьких солдати.
Коли «Вілліс» порівнявся з колоною, несподівано один з німців вирвав з рук конвоїра гвинтівку і направив на мене. Секунда, і я перед вами зараз не стояв би! На моє щастя, боєць охорони, що сидів за мною у «Віллісі», випередив німця, встигнувши дати по ньому автоматну чергу. Так я залишився живий. До речі, він ваш земляк. Одесит. Захищав Одесу, Севастополь, потрапив у полон. Був у Доманівському концтаборі. А потім разом зі мною дійшов до Берліна…
— Так то ж наш Тарантелла! — вскочивши зі стільця, закричав боцман.
— Що за Тарантелла? — здивовано запитав капітана Маклаков.
— А це так жартома називають нашого ремонтного механіка, — збентежено відповів капітан і запитав стармеха, що сидів у першому ряду: — А де Штейнберг?
— Зараз покличу.
Зустріч двох ветеранів війни, яка сталася того дня в музичному салоні теплохода «Україна», описати важко. Але з того дня Тарантеллою Юзефа Марковича ніхто більше не називав…