Цей документальний розповідь я взяв зі свого творчого архіву. На жаль, нікого з кавалерів ордена Слави трьох ступенів — уродженців Одещини та тих, хто оселився в ній після Перемоги, — вже немає в живих. Але пам’ять про них — нетлінна, священна!

На світанку 22 червня 1941 року кінний інструктор артилерійського дивізіону Михайло Хітєв мав кувати важковози. Ще вчора звечора командир попередив його про те, що коні повинні бути в бойовій готовності до виїзду на навчальні стрільби.

Вийшовши з намету, Михайло нахилився до землі, провів руками по холодній, оббризканій великою росою траві та освіжив вологою обличчя. Світанок був тихий і синій, як завжди буває влітку. Лише зрідка фыркали біля конов’язі важковози та покрикували днювальні. Потім наблизився до станка, звичними рухами розклав по порядку молоток, цвяхи-ухналі, кліщі, підкови — все так, як вчили його в колгоспі в селі Бежбатман у далекій тепер Татарії. Днювальний підвів коня. Нога важковоза виявилася затиснутою між ногами коваля, немов у лещатах.

У цей момент і прошуршав над військовим табором перший снаряд. Він вибухнув метрах у трьохстах від Хітєва. Кінь шарахнувся вбік, ледь не зваливши коваля.

Табір вмить закипів бігучими артилеристами. Війна! Про її загрозу червоноармійці говорили останнім часом між собою, до них доходили чутки про підозріле скупчення німців біля кордону, але якось не хотілося вірити в найгірше.

Хітєв разом зі своїм артдивізіоном відступив за наказом на кілька кілометрів углиб нашої території, там окопали гармати, з яких одразу ж відкрили вогонь по німцях, що з’явилися з-за лісу.

Але події розвивалися так, що вже до обіду артилеристи почули стрілянину десь у тилу. Стало ясно: дивізіон опинився в напівоточенні, довелося відступати ще далі від кордону.

То були важкі дні. Дні відступу з наполегливими боями, дні нерозуміння і розгубленості, адже зупинити ворога не вдавалося.

На Чернігівщині артилеристи, разом з іншими підрозділами, потрапили в оточення. Воно тривало близько трьох місяців. Червоноармійці, відбиваючи безперервні атаки, рухалися в кільці ворогів слідом за лінією фронту. Йшли вони голодні й холодні, допомагали виснаженим коням, які все частіше підбивалися і зі стогоном падали на запилені дороги.

— Голубчику, натисни! — просив командир дивізіону, нетерпляче метушачись біля Хітєва, зайнятого куванням уцілілих коней і прислухаючись до гулу моторів фашистських танків, які виповзали за околицю села. Совість не дозволяла командиру суворо наказувати, вимагати, він бачив, як старався, скільки невтомно працював щодня Хітєв.

Всі вже встигли сховатися в лісі, коли Хітєв зібрав свій ковальський інструмент і теж рушив далі невідомою дорогою. Він йшов замислений, сумний. Йому ще й зараз не хотілося вірити в те, що сотні кілометрів його рідної землі вже сплюндрували гусениці фашистських танків, посікли скати фашистських автомашин. Але усвідомлення реальності великої трагедії зростало з кожним днем.

Хітєв ще не встиг дійти до узлісся, як несподівано з-за пагорба виринув мотоцикл з коляскою. Фашисти, що сиділи в ньому, не чекали зустрічі з червоноармійцем і в першу мить розгубилися. Розгубився спочатку і Хітєв, не знаючи, чим йому діяти — ящиком з інструментом чи гвинтівкою. Але ця його розгубленість тривала лише мить. Він все ж випередив розвідників ворога і вистрілив по скату мотоцикла, що не встиг зупинитися. Мотоцикл влетів у вибоїну і перекинувся.

— Хлопці, на допомогу! — несамовито крикнув Хітєв, а сам тим часом націлив гвинтівку на фашистів, що борсалися під мотоциклом.

У полон були взяті обер-лейтенант, фельдфебель і солдат. Їх доставили до командира дивізіону, і той допитав полонених. Саме завдяки отриманим даним нашим оточеним вдалося благополучно подолати останню перешкоду на шляху возз’єднання зі своєю армією.

До своїх прорвалися аж під Курськом.

Невдовзі дивізіон перевели на механізовану тягу. І треба було бачити, з яким задоволенням рядовий Хітєв викинув ящик з підковами та ухналями! Трохи повчившись, він став навідником гармати.

Бої, бої, бої… І ось, нарешті, у війні з фашистами настав довгоочікуваний перелом — наші бійці, загартовані в тяжкому відступі, рішуче повернулися обличчям на захід і, стискаючи в руках гвинтівки та автомати, пішли в рішучі атаки, щоб вигнати ворога з рідної землі. Але якою ж кров’ю це діставалося!..

Батарея, в якій воював Хітєв, просувалася впритул за передовою лінією, виконуючи різні оперативні завдання, беручи участь в артпідготовках. Поступово, але впевнено опановував молодий навідник мистецтвом точного пострілу.

Одного разу, за Харковом, фашисти прорвали своїми танками фронт і ввірвалися прямо на позиції батареї старшого лейтенанта Вершигори. Гармата, в розрахунку якої перебували, крім Хітєва, й інші молоді артилеристи, стояла першою на шляху «тигра». Командир розрахунку Синиця був убитий осколками першого ж снаряда, посланого танком. Гарматі залишалося жити лічені секунди. Але цих секунд виявилося достатньо, щоб її навідник виграв дуель. Заряджаючий Олександр Курбет блискавично дослав у ствол черговий снаряд, а Хітєв спіймав у приціл борт «Тигра».

Хітєв нічого не чув — у вухах протяжно дзвеніло, він лише побачив, як судомно здригнувся і завмер готовий до стрибка броньовий звір. Другим снарядом цей важкий танк був підпалений. Що було потім, Хітєв не пам’ятає. Розривом снаряда, посланого іншим фашистським танком, навідника відкинуло від гармати, вдарило об землю, і він на кілька хвилин втратив свідомість. Відкривши очі, Хітєв не знайшов на місці своєї гармати, вона лежала осторонь, перекинута вибухом, з відірваним щитком.

Тим часом з лощини знову поповзли танки гітлерівців. Тепер вони просувалися обережно, невпевнено. Фашисти побоювалися, що десь тут їх підстерігають радянські гармати. Насправді ж наші в той момент вже не могли чинити опір, і Хітєв, розуміючи це, морщився більше, ніж від болю.

— Курбет! — вигукнув він, не сподіваючись почути відповідь.

І раптом:

— Ти живий, Михайле?

Бійці спустилися в яр і побігли. По дну яру вони вийшли в широку долину. Там, у болоті, стирчала кинута днями фашистами під час відступу гармата. Гітлерівці навіть замок не встигли викинути, навіть невистрілений снаряд у стволі залишився.

Хітєв і Курбет спробували розвернути гармату — не піддається. Колеса засосало болото. А танки вже спускалися в долину.

— Будемо чекати, поки виповзуть на лінію прицілу, — сказав Хітєв. Він ледве тримався на ногах.

— Боюся, не вдасться, Мішо… — спробував було заперечити Курбет.

— У нас немає іншого виходу, Сашо, — відповів Хітєв. — Далі тікати від них я не буду…

Він терпляче чекав. І коли танки пробралися на правий схил, вдарив. Головний танк дзиґою завертівся на місці.

Хітєв весь напружився і нарешті полегшено зітхнув: після кількох відчайдушних ривків ворожа машина завмерла. Інші, мабуть, злякавшись несподіваного вогню звідкись з тилу, поспішно поп’ялися назад.

— Ну й підкував ти фріца! — задоволено зауважив Курбет.

— Ворожі ухналі теж, бачиш, можуть знадобитися, — Михайло, серйозний, витер піт з чола.

Пізніше Курбет не раз переконувався в дивовижному холоднокровності та хоробрості Хітєва. До речі, після того бою Хітєв став командувати гарматним розрахунком, а Курбет зайняв місце навідника.

Фронт вже не рухався по просторах Полтавщини. Невдовзі артилеристи отримали наказ переправитися через річку Ворсклу — трохи нижче висотки, що утримувалася противником, — і завдати по ньому удару з флангу.

У третьому томі «Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу» так сказано про бої під Полтавою: «Протягом ночі передові частини переправилися через річку на північ і південь від Полтави, а зі світанком наступного дня стали переправлятися головні сили. Гітлерівці шалено опиралися. Контратаки йшли одна за одною. Справа доходила до рукопашних сутичок, але всі ці відчайдушні спроби ворога втримати свої позиції були марними. Охоплюючи Полтаву з півночі та півдня, радянські частини невпинно просувалися вперед, створюючи загрозу повного оточення ворожого гарнізону. Зазнавши великих втрат, противник змушений був відступити. 23 вересня ще один обласний центр України, важливий вузол залізниць — Полтава — був звільнений».

Якщо говорити про пункти, що запам’яталися гвардії старшині запасу Михайлу Дмитровичу Хітєву на фронтовому шляху після тієї осені 1943 року, то можна, звичайно, назвати і Кіровоград, де він дванадцятій годині ночі цілувався зі щасливими українцями з нагоди звільнення і нового, 1944 року, а о п’ятій ранку підбив на міській вулиці фашистський танк, і Первомайськ Миколаївської області, в якому розтрощив вщент батарею противника, і Криве Озеро…

Але Любашівка Одеської області зайняла в його серці особливе місце, хоча бої там були невеликі. Особливе тому, що в тому селищі гвардії сержант зустрівся з дівчиною Тетяною, яку полюбив і яка потім стала його дружиною.

З Тетяною Климентіївною Михайло Дмитрович прожив потім, повернувшись з Перемогою до Любашівки, всі відведені йому долею післявоєнні роки. Він працював теслярем у пересувній механізованій колоні № 6, будував у селах району корівники та житлові будинки. Завжди, прямуючи автобусом звивистою степовою дорогою до міста Котовська, згадував 1944 рік і той бій, що стався на підступах до Котовська…