Минуло багато років. Як і багато моряків, отримавши від Чорноморського пароплавства на одеських Черемушках квартиру, я рідко бував у районі, де перетинаються вулиці Грецька та Юрія Олеші. А якщо й траплялося йти в той бік через Строганівський міст, з якого відкривається чудовий краєвид Одеського порту, то більше звертав увагу на судна, що стояли біля причалів, ніж на старий особняк із табличкою на облізлому фасаді — «Дімъ Трапані».

Але ось одного разу довелося мені побувати в невеликому італійському порту Анкона. Було це в 1980 році.

Теплохід «Аркадій Гайдар», на якому я плавав старшим механіком, прийшов на якірну стоянку Анкони і в очікуванні лоцмана став на якір. Незабаром до нашого трапа підійшов лоцманський катер, і на борт судна піднялася літня італійка у блискучій білизною формі портового лоцмана. Жінка-лоцман — рідкість. Тому, поки ми швартувалися до причалу, я, стоячи в машинному відділенні біля пульта управління головним двигуном, думав, як би встигнути ще раз побачити цю жінку. Зазвичай лоцмани після закінчення швартування, підписавши у капітана лоцманську квитанцію, відразу покидають борт судна.

Коли швартування закінчилося, в машинне відділення подзвонив капітан, попросивши зайти до нього в каюту. По радіо ми замовили в Анконі кілька бочок машинного масла, і я був упевнений, що у капітана чекає мене наш постачальник. Але коли увійшов до капітана, то побачив ту саму італійку. Вона сиділа за журнальним столиком і пила каву.

— Знайомтеся, — сказав капітан. — Синьйора Марія Трапані. Їй доручено передати, що бочки з маслом нам доставлять завтра вранці.

Трапані?!

Якось я розговорився з капітаном про старі будинки Одеси. Наш капітан, Леонід Григорович Зінчук, виріс на Молдаванці, на Костецькій, у будинку, де, як свідчила дворова легенда, бував знаменитий бандит Мішка Япончик, прототип бабелівського Бені Крика.

З томиком Бабеля Леонід Григорович не розлучався. Це була, як він казав, його Біблія. Книгу він брав із собою навіть на місток. І коли поблизу не було зустрічних суден, прилаштовувався де-небудь у кутку містка, щоб не заважати вахтовому штурману вести спостереження за морем, і перечитував улюбленого письменника.

Про будинок, де Леонід Григорович виріс, він знав усе. І хто його будував, і кому до революції належав. Але особливо Леонід Григорович любив розповідати про мешканців будинку, що запам’яталися з дитинства.

Побут цього типового одеського будинку, з його бурхливим, не вщухаючим до пізньої ночі дворовим життям, з тісним дотиком сусідів, людей різних національностей, болгар, греків, українців, євреїв, за словами Леоніда Григоровича, був гідний пера тільки такого письменника, як Бабель.

І коли я розповів йому про будинок Трапані, він одразу вигукнув: «Хто ж в Одесі не знає цей будинок! Я теж там бував. І навіть пам’ятаю красиві мармурові сходи, які вели на другий поверх, де були апартаменти господаря будинку. А управління його пароплавної компанії знаходилося там з 1880 року!».

І ось, коли в Анконі на місток піднялася лоцман із прізвищем Трапані, Леонід Григорович попросив її після швартування трохи затриматися, щоб я міг з нею познайомитися.

Як з’ясувалося з розмови з нашою гостею, вона чула про цей будинок, що належав колись її дідові. В Одесі вона ніколи не бувала. Хоча, отримавши морську освіту, плаваючи штурманом на суднах італійського торгового флоту, побувала майже в усіх країнах світу. Її батько народився в Одесі. Закінчив Одеське училище торговельного мореплавання і, хоча був співвласником пароплавної компанії, не відсиджувався в кабінеті, а виходив у море штурманом на суднах, а потім і капітаном.
Під час громадянської війни, що вибухнула в Росії, був капітаном пароплава «Святий Миколай». У 1920 році на пароплав, що стояв в Одеському порту, стали вантажитися офіцери та солдати білої армії, що відступали під натиском більшовиків. Не захотівши йти з білими, частина матросів і кочегарів втекла вночі з пароплава, і батько не знав, як без них вийти в море. Але йому пригрозили розстрілом, і довелося підкоритися.
До топок пароплавних котлів стали солдати. А швартовні кінці, замість збіглих матросів, віддавали офіцери. Вийшовши за маяк, пароплав взяв курс на Босфор.
В Одесу батько не повернувся. Знав: за допомогу білим більшовики не помилують. Після довгих поневірянь оселився в Генуї. Там Марія і народилася…
Подивившись на годинник, наша гостя поспішила. Але, прощаючись, раптом вийняла з сумки блокнот, написала адресу і простягнула мені:
— Повернетеся в Одесу, зробіть, будь ласка, фотографію цього будинку і надішліть за цією адресою.
Я кивнув. Хоча заздалегідь знав — прохання італійки не виконаю. За радянських часів для моряка закордонного плавання листування з іноземцями було рівносильне підписанню відмови від своєї роботи. Так що, на мій сором, прохання синьйори Трапані залишилося без відповіді…
Можна було давно забути про цю історію. Але щоразу, коли проходжу повз будинок Трапані, згадую ту італійську зустріч. Сьогодні можна листуватися з усім світом. Але я давно загубив ту адресу. Та й кому надіслати фотографію будинку Трапані? Адже після тієї зустрічі минуло стільки років!
На Грецькій, навпроти цього скромного особняка, виросли нові висотні будинки. З боку вулиці Юрія Олеші вид на море і порт із цього будинку затулила будівля Ощадбанку.
Але він стоїть. «Дімъ Трапані». Незгладима пам’ять про стару Одесу…