вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Ленка прокинулася рано. Привідкрила очі і заплющила їх знову, намагаючись зрозуміти, звідки насувається — відчувала! — біда.
Ривком сіла в ліжку. Прокинулася остаточно. Здивувалася: хоча ще не світало, у кімнаті було світло.
Перший день занять після канікул — перший сніг. Рано він нині, але всі зрадіють — які-не-які зміни хоч у природі.
У Ленчиному житті змін не було. Вона вже звикла жити непомітно, як мишка. Мати працювала вихователькою в дитячому садку, зарплата маленька, не повеселишся. Завідувачка, пожалівши матір-одиначку, дала ще півставки двірника. Кінці з кінцями зводили.
Ленка підійшла до вікна. Сніг білим килимом укрив неподобство осінньої землі. Красиво. Але сумно. І як їй виплутатися з біди?
Ленчина біда полягала в тому, що не було взуття. Туфлі, які їй нещодавно віддала сусідка, ще послужили б, але ж — сніг. А туфлі літні.
Порадитися було ні з ким — прибирати дитсадківський двір мати йшла ні світ ні зоря, щоб, упаси Бог, батьки не побачили (можна подумати, вони не знають, хто в саду двірником працює).
Ленка зітхнула, дістала з полиці старі чоботи. Ну, підошва воду пропускає, це дурниця. В усякому разі, людям не видно. А з замком справи кепські. Мати все хотіла новий поставити, та дорого це коштує.
Тут Ленку осяяло: якщо не вшити, то зашити-то вона може! Надівши чоботи, акуратними стібками з’єднала половинки, що розходилися. І пішла до школи.
У школі все було нормально. Ніхто не помітив зашитого Ленчиного чобота. Здалося тільки, що класна керівниця на останньому уроці трохи уважніше глянула на її ноги.
Класна справді побачила Ленчине нещастя. І через тиждень, коли були батьківські збори, залишила після них кількох мам із сімей забезпечених — попросила принести з дому не потрібні вже їхнім дітям речі, оскільки в класі є діти «соціально незахищені», як вона висловилася.
Через кілька днів класна тихонько покликала Ленку до лаборантської і дала їй чоботи — ношені, але ще міцні. В них Ленка і стала ходити до школи.
А потім була контрольна з алгебри. Ленка і сама не могла вирішити, а тут ще сусідка з задньої парти смикала: «Дай списати!». Зрештою Юлька до того набридла, що Ленка сердито кинула: «Сама вирішуй!».
«Ах, так! — прошипіла Юлька. Очі її звузилися. Вона промовила неголосно, але виразно: «Злидні! У моїх чоботях ходиш, а списати дати — шкода?». Клас завмер, намагаючись зрозуміти зміст Юлькиних слів.
Швидше за всіх усвідомила зміст сказаного, звичайно, Ленка. Вона згребла речі з парти і вискочила на вулицю.
Деякий час мчала, не тямлячи себе, але чуючи, що за нею біжить класна.
Потім зупинилася — сніг, що летів в обличчя, повернув здатність мислити.
Підійшла захекана вчителька: «Лен, не ти винна, що життя таке…». «Я знаю, — сказала Ленка. — Йдіть до школи. Все буде гаразд». «Значить, ти сильна, Лєно…», — чомусь сумно промовила вчителька. Обличчя у класної теж було мокре. І Ленка зрозуміла, що теж не від снігу.
Ленка перевелася до вечірньої школи і влаштувалася працювати посудомийкою в барі. З першої зарплати купила чоботи собі і матері. З однокласниками зустрічається спокійно, тільки розмовляє з ними, не помічаючи того трохи зверхньо, ніби вона їх старша.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса