Як «інтернатівці побили вожатих і погрожували директору табору

Наприкінці червня в міському дитячому оздоровчо-спортивному комплексі «Вікторія» сталася бійка між вихователями та вихованцями. Контингент останніх складний — відпочиває у «Вікторії» ціле літо і четвертий сирітський інтернат, і п’ятий «напівсирітський»…

Минулого року юні спортсмени з п’ятого інтернату, до групи яких затесався і один хлопець з четвертого, вночі приставали до перехожих поза табором, в результаті трапилося подібне НП. Однак воно обійшлося без наслідків, оскільки начальник «Вікторії» П. А. Саркісян заяви в міліцію не подавав. У цьому випадку скарга від постраждалих надійшла.

Повідомлення про нинішній інцидент пройшло по інтернет-сайтах і телебаченню. Наприкінці липня одна газета вийшла з гучною назвою, закавыченной в нашому заголовку. І далі, зі слів начальника табору: «Двоє підлітків 16 років вирішили поглумитися над 14-річним хлопчиком», «з лайкою хулігани накинулися на вожатого, який зробив зауваження, і побили його», «розбороняти став інший вихователь, але кривдники побили і його теж», «з тілесними ушкодженнями перший вожатий потрапив до лікарні, а другий відбувся саднами»… Коротше, порушено кримінальну справу за статтею «хуліганство», пацанам загрожує покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до п’яти років.

У цей же час до «ВО» звернулися вихователі школи-інтернату № 4 з іншого приводу: у одного з випускників не склалося з вступом. Будучи у «Вікторії» у цій справі, розпитала і про побиття вихователів вихованцями, оскільки зачинщик бійки Денис був уже «героєм» публікації в «Вечірній Одесі».

Років зо два тому мені довелося розбиратися в інциденті, який стався з вини Дениса в інтернаті: молодшого товариша він, як мумію, запакував у харчову плівку, перекривши тому кисень. Вчасно помітили небезпечну ситуацію дорослі, інакше сталася б трагедія. Винний у НП Денис твердив одне: «Ми грали!». Постраждалий Толік (його не так давно усиновили) теж запевняв, що такі у них нині забави. Публікація в «ВО» так і називалася: «Забава».

Вихователі інтернату тоді говорили, що запальний Денис буває, м’яко кажучи, неадекватним, але такими є, на жаль, багато їхніх вихованців. Адже якщо в одного співмешканець зарубав матір на очах, в іншого батьківщина викинулася з балкона, то невідомо, як і коли зраненна психіка дасть про себе знати. Так що працювати з хлопцями в інтернаті (хай і загальноосвітньому, але сирітському) потрібно вміючи. Агресію «важких» підлітків слід передбачати і спрямовувати в «мирне» русло. Про того ж Дениса розповідають як багато поганого (директор інтернату не раз дорікала підлітка на лінійці за подібні «ігри»), так і чимало хорошого.

А «спецвихователів» для інтернатських дітей не готують. Правда, в кожному подібному закладі передбачена штатним розкладом соціально-психологічна служба. На даний час другий рік з ініціативи міськуправління освіти проводиться експеримент з метою кращої адаптації сиріт у суспільстві: п’ятикласників школи-інтернату № 4 перевели до прилеглої СЗШ № 31. Експеримент просувається не без складнощів. Вчителі постійно скаржаться на «інтернатських», а ті ображаються навіть на саме це визначення і агресивнічають ще більше.

Школа-інтернат № 4 розташована неподалік від редакції, тому і з колективом дорослих, і з колективом дітей у нас зав’язалося співробітництво. Багатьох хлопців знаю якщо не в обличчя, то з розповідей дорослих. «Потерпілого» Максима (шестикласника) і «обвинуваченого» Влада (дев’ятикласника) до цієї історії вважала братами: вони однофамільці, до того ж тихі хлопчики завжди трималися разом. Ось і в нинішню бійку потрапили разом. Підійшов Денис. Запропонував вдіти в проколоте для сережки вухо Максима колечко. Влад підтримав цікаву пропозицію. Почалася хлопчача метушня, що переросла в бійку. Підбігли вожаті. Спочатку, за розповідями, примчала дівчина, потім на її крик юнак — на вигляд набагато міцніший за хлопців.

Найдивніше, що бійка вдень не відбулася. «З’ясування стосунків» продовжилося ввечері. Пристрасті мали б охолонути, але вони вилилися в «тілесні ушкодження», в основному у вигляді синців і саден як для тієї, так і для іншої сторони. Хлопці у фізичному плані, можна сказати, не постраждали. Але морально, за свідченням вихователів, пригнічені. Їм інкримінують статтю 296, частину 3 Кримінального кодексу України — «хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю або винятковим цинізмом…», а далі — «вчинене групою осіб», а в частині третій — «пов’язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, або іншим громадянам, що припиняють хуліганські дії»; «карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років». Цитата призначена не для Дениса, Влада, Ігоря — хлопці статтю напевно вже вивчили напам’ять. Іншим би «гарячим» хлопцям винести урок з сумної історії. Денис мав намір після дев’ятого класу піти на одну з престижних економічних спеціальностей до училища, Влад націлився на морехідне. Документи хлопців — у навчальних закладах, вони — під слідством.

Тліла надія, що вирішиться конфлікт мирним шляхом. По-доброму, дати б по шиї задиракам, які не відають, що творять, але не передбачено законом подібне покарання. І мінімальний термін у цій історії (навіть короткочасне перебування в СІЗО) може зламати долю малолітнім хуліганам. Повинен розуміти це начальник дитячого оздоровчого центру. Вожаті (один з них культорганізатор) могли б замислитися: їхня посада в таборі зобов’язує в першу чергу дбати про життя і здоров’я довірених їм дітей (як не крути — неповнолітніх), а вони не зуміли запобігти конфлікту. Однак складно бути мудрим у віці трохи за 20. Зараз хлопці перейшли працювати до сусіднього табору. А педагоги четвертого інтернату розповідають, що до «Вікторії» направляли їхніх дітей до «Антарктики» — разом зі «своїм» вихователем. І той міг (досвід!) з одного погляду зрозуміти, що твориться в душі його вихованця, погасити сварку. До того ж у «нестандартних» педагогічних ситуаціях молодь вчилася у старших гідно виходити з положення, не дозволяючи собі ставати з дітьми, хай і дорослими, на одну дошку, не стикаючись з ними лобами.

Від інтернатських хлопців тим більше важко чекати усвідомлення наслідків своїх дій.

Інтернатівських хуліганів опитали в міліції в присутності їхніх педагогів і всіх повернули до табору, крім «головного». Дениса забрала тітка. Числиться він, як і раніше, за табором. Втім, у «Вікторії» багато відносно дорослих хлопців тимчасово «губляться», особливо вночі.

Адвокат інтернату вже висловлювала претензії начальнику табору, нагадуючи про статтю 166 Кримінального кодексу: «Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, над якою встановлено опіку чи піклування».

Минулого тижня зателефонували до редакції вихователі провинистих інтернатівців: був у них 5 серпня представник міської прокуратури і сказав, що «світить» хлопцям максимальний термін. А вихователям шкода дітей: так, заслуговують покарання, але ж не такого ж! Однак двоє нападників підлітків — вже група. Вожаті ж — «представники влади». А Денис раніше був взятий на поруки за крадіжку…

У вівторок, 10 серпня, я розмовляла і з директором інтернату А. А. Трифан. Дійсно, розповіла вона, справою займалася прокуратура Київського району, контролювала роботу обласна, зацікавився нею і помічник прокурора з міської. З міської прокуратури документа на проведення перевірки чомусь не представили: «Дайте особисті справи злочинців…». «А хіба вже доведено, що хлопці — злочинці?» — парирувала директор. Заради справедливості — переглянуті були папки і інших вихованців інтернату. Але розмова велася в основному навколо «злочинців». «Золоті діти?» — іронічно запитав на прощання представник міської прокуратури. «Золоті не золоті, а всі рідні», — відповіла Ганна Олександрівна. Мабуть, така «власницька» позиція і є державний підхід до дорученої справи.

Чим справа закінчиться — покаже час.