Мені 80 років. Телевізор ніколи не дивився і дивитися не буду. Що важливе у світі відбувається, так сусід по городу через паркан перекаже. Програму в руки дай, я в ній заблукаю.

А минулого понеділка, 2 серпня, лагодив я вікно в кімнаті правнука. 15 років йому виповнилося, до дев’ятого класу перейшов, канікули у нас з бабусею проводить. Якраз з купання повернувся разом з друзями — троє хлопців і дівчинка з ними. Я-то кумекаю, як змусити онука молоток в руки взяти (сучасна молодь цвях у стіну не заб’є, а вміння зайвим не буває; та й у сенсі моральності непорядок — коли хтось при тобі працює, негоже сидіти склавши руки), а він телевізор увімкнув. Ну, при приятелях та ще при дівчинці мораль читати не станеш, я ж теж з поняттям.

Передача йшла «Анекдоти по-українськи», вели її артисти. Одного запам’ятав — Шура, наголос у нього, судячи з вигуків компанії онука, не там ставиться, де у нормальних Олександрів. Молоді жінки серед артистів були. І яка ж мерзота неслася з екрану на тему стосунків статей, передати не можу, досі, як згадую, руки помити хочеться. Особливо дісталося лікарям-гінекологам…

На екрані дорослі мужики ржуть (а є й такі, що сивина в голову вдарила), дівчата підхихикують; на дивані біля телека моя пацанва незміцнілим сміхом заливається, що образливо — і дівчинка не бентежиться.

На третьому чи четвертому анекдоті висмикнув я шнур з розетки. Притихли пацани. «Ми з бабусею півстоліття прожили, — сказав. — А застань мене за цим заняттям, від сорому не знав би, куди подітися».

Продовження розмови не послідувало. Онук мовчить, а я своє сказав вже. Молоді б Пушкіна почитати про «божество і натхнення», та не в честі нині поет.