Недовгим був підготовчий період, і нарешті на Одеській кіностудії розпочалися власні зйомки художнього ігрового кіно!

Справедливості заради слід сказати, що не тільки «Весна на Зарічній вулиці» знімалася в цей час. Хто міг гарантувати, що з цього зовсім «зеленого» проєкту щось вийде? Запросили з Москви майстрів, усі переваги яких полягали в тому, що вони не дебютанти, а головне — москвичі. Автор сценарію Георгій Гребнер, режисери Майя Рошаль і Володимир Шредер, оператор Андрій Болтянський, художники І. Юцевич і В. Романеєв приїхали знімати екранізацію повісті А. І. Купріна «Білий пудель». Режисера Євгена Іванова-Баркова запросили поставити фільм «Шарф коханої» — музичну комедію про те, як члени кінно-спортивного клубу десь у горах Кавказу готуються до змагання за традиційний приз — «шарф коханої». Родзинкою сюжету було те, що один із учасників змагань виявляється… учасницею. Ну, і ще один фільм, який мав гарантувати прокатний успіх студії, що відроджувалася, — детектив «Тінь біля пірсу»: у південному приморському місті органи держбезпеки затримують диверсанта, з’ясовують мету його диверсії та за допомогою простих радянських людей знаходять його спільників. Хіба що тільки цей фільм мав якесь відношення до Одеси, в дусі того часу, зараженого шпиономанією. А загалом усі ці «страхувальні пояси» ніякого відношення до життя народної не мали.

Тільки в сценарії «Весна на Зарічній вулиці» Фелікса Міронера героями були сучасники, з сучасними їм проблемами та турботами — мізерні зарплати, відсутність житла, шалені гроші за знятий вчителькою куток. Нелади і в особистому житті — складні стосунки з недбалим учнем вечірньої школи, робітником, який покохав інтелігентну вчительку. Все знайоме, все, як буває в житті. І тому на знімальному майданчику у Хуцієва та Міронера кипіла робота.

Режисери насолоджувалися самим процесом зйомки, ніяк не могли зупинитися на хорошому дублі, знімали ще й ще… Може, саме тоді й заклалася у Марлена Хуцієва та риса характеру, за яку його потім називали «дідусь російської пролонгації». Йому так подобалося знімати і знімати, покращуючи від дубля до дубля якість, що майже в усіх його наступних картинах знімальний період виходив за межі передбаченого часу і дирекція змушена була пролонгувати знімальний період, з усіма наслідками, що випливають звідси для кошторису фільму. Іноді ці наслідки боляче били по самому Марлену. За перевитрату плівки із зарплати режисера вираховували її вартість, а це були чималі гроші. Це позначалося і на раціоні харчування. І без того легкий і стрункий Марлен дійшов до того, що, коли приїхав до Москви, до Держкіно на Малий Гньоздівський провулок показувати матеріал, то не міг самостійно піднятися в ліфті — ваги бракувало, щоб завантажити платформу, і довелося чекати попутника. Але яке це має значення, якщо на знімальному майданчику щоденне свято, якщо знімається те, що хочеться!

…Чудово справляються зі своїми ролями дебютанти-вгіківці Коля Рибников, Валя Пугачова, Гена Юхтін. Цілком на їхньому рівні працює ще одна дебютантка, головна героїня фільму — Ніна Іванова, яка не мала взагалі жодної акторської освіти. Однак до ВДІКу мала пряме відношення: працювала статисткою на операторському факультеті. На її обличчі майбутні оператори відточували своє вміння поставити малююче світло, заповнююче, моделююче, контрове. Може, ця причетність до операторського мистецтва і зіграла згодом роль у її житті — після фільму вона стала дружиною оператора Радомира Василевського.

Зйомки йшли по-студентськи весело. Тоді тільки-но пройшла екранами улюблена всіма «Карнавальна ніч» Ельдара Рязанова, і на мотив пісні про п’ять хвилин Тодоровський наспівував:

На годиннику вже дванадцять без п’яти,
Наш актор давно б міг уже прийти,
Все готово в павільйоні,
Тільки хтось спить на фоні,
А на годиннику дванадцять без п’яти.
П’ять хвилин, п’ять хвилин,
На акторах грим поправити,
І за ці п’ять хвилин
Декорацію поставити.
П’ять хвилин… Є мотор!
Тут приходить режисер —
Без п’яти хвилин він майстер…

Коли працюється з добрим настроєм, то, як правило, і результат буває непоганим. Але не обходилося і без проблем, звісно. Бич усіх, хто знімає на плівку — операторський брак — траплявся і тут. Цей факт закарбований в одній із пісень, що постійно вигадувалися тоді Тодоровським. Це співали на мотив пісні, яку написав для «Весни…» композитор Борис Мокроусов:

Нам дня для зйомок не вистачало,
Але все, що встигали зняти,
Нам ВТВ продірявило,
І продовжує дірявити…

Дивне слово «дірявити» для нинішніх кінематографістів, які працюють без кіноплівки, потребує пояснення. Плівку, в якій після проявки виявляли брак, протикали через кожен метр звичайним компостером, залишаючи в ній круглі дірки.

Траплялися й інші стресові ситуації. Знімали якось сцену зустрічі біля хвіртки вчительки Тані Левченко з недбалим учнем і сталеваром Сашком Савченком (Ніна Іванова та Микола Рибников). Зима, ніч, кінець уроків у вечірній школі. Важлива для розвитку стосунків розмова. Ніч зазвичай знімається в сутінках, вночі тільки проявляти можна, кажуть оператори. У сутінках — це дуже короткий час, коли на екрані виходить ніч, професійною мовою такий період називається «режим». У нього потрібно вкластися. Проґавив режим — чекай завтрашнього дня. Все заздалегідь відрепетирували, дочекалися, поки загальна освітленість впаде до потрібного рівня, увімкнули освітлювальні прилади — режим почався.

Знімали стільки дублів, скільки хотілося, поки світловий режим не скінчився. І коли, задоволені, вимкнули світло, оператор раптом звернув увагу: на штакетині біля хвіртки, на самому передньому плані, видно раніше непомічений напис. Той напис із трьох літер, який, на жаль, у нас майже завжди є приналежністю будь-якого паркану.

Перший рух — стерти! Перезняти! Але перезнімати пізно, «режим» скінчився. Отже, все даремно. Даремно старалися актори, падали в сніг наприкінці розмови. Даремно старалися освітлювачі, перетягуючи по снігу важкі освітлювальні прилади. Даремно раділи режисери вдалій сцені. А коли проявлять плівку і дівчата з ВТВ побачать крупно цей клятий напис — що буде?!

І тут настала розв’язка. Оператор Радомир Василевський зізнався у розіграші: він взяв у помічника режисера крейду і відразу після зйомки зробив цей напис на паркані…

У пам’яті працівників Одеської кіностудії це, мабуть, єдиний і останній розіграш від Василевського. Надалі на студії не було більш серйозного, який ставиться з найбільшою відповідальністю до своєї справи оператора. І згодом, коли він став режисером і присвятив усе своє життя роботі над створенням фільмів про дітей і для дітей, працювати з ним було непросто. Гранично вимогливий до себе, він так само безкомпромісно ставився до всіх своїх співробітників знімальної групи.

Операторські роботи Радомира Василевського завжди були надійною складовою успіху фільму. У фільмі Євгена Ташкова «Приходьте завтра» він чудово довів, що уроки Бориса Волчка не пройшли для нього даремно. Але перший крок у велике художнє кіно, у «Весну на Зарічній вулиці» був ой як важливий. З нього міг початися або злет, або падіння. Власне, ця альтернатива чекала кожного з дебютантів.

І ось перша велика партія знятого матеріалу — на екрані. Дирекція та парторганізація хвилюються — чи виходить? Документ:

«Протокол засідання парткому Одеської кіностудії 27/07/56 року.

Слухали: про стан справ у картині «Весна на Зарічній вулиці». С. Я. Шпіцер (головний енергетик студії — В. К.): «Переглянутий матеріал викликає великі побоювання. Молоді режисери похмуро дивляться на життя. Навіщо потрібен дощ, навіщо потрібна бруд у кадрі? Що вони хочуть цим сказати? А робітничий клас пиво п’є біля кіоску — це їхня позиція? Поки не пізно, потрібно запросити когось із Москви. Треба виправляти становище». Є. М. Рудих (редактор фільму — В. К.) вважає, що нікого звати не треба, просто треба добре змонтувати, а матеріал хороший. А. І. Мілюков (головний редактор студії — В. К.): «Це повна втрата смаку у редактора. Може, усунути її від картини?». Є. М. Рудих: «Навіть якщо усунете, я все одно хлопцям допомагатиму»… А. В. Горський: «Все, що ви тут говорили, довести до відома режисерів. Нехай знімають. Подивимося далі».

А далі було ось що: почалися зйомки на металургійному заводі в Запоріжжі. Чудово зняті операторами кадри в цеху, де йшов розлив сталі, ціла операторська симфонія індустріальних пейзажів, прекрасна музика Мокроусова, що супроводжує всю довгу (але не нудну!) монтажну фразу, відразу підняли градус картини. І всі претензії на студії були зняті.

Горський мав рацію, що не прислухався до домашніх критиків. Зате в міністерстві вимагали однозначного «хепі-енду»: настільки важко складалися стосунки між героями, що мали призвести до весілля! Міронер і Хуцієв опиралися, як могли. І навіть пообіцяли перезняти той фінал, з якого «хепі-енд» не витікав. Але, звісно, весілля в перспективі було б прямолінійним примітивом. І режисери знаходять прекрасний вихід. Побудували на студії нехитру перегородку — стіну з вікном, за яким живий квітучий сад. Справжній вітер розвіває завісу на вікні…

Цю сцену варто нагадати: «Савченко з рук вчительки тягне екзаменаційний квиток. Читає: «Багатокрапка». «У яких випадках ставиться багатокрапка? Багатокрапка ставиться в кінці речення або цілої розповіді, коли дія не закінчена і багато чого ще буде попереду». І як чудове завершення всієї історії — напис: КІНЕЦЬ ФІЛЬМУ…

Реакція на цю багатокрапку послідувала відразу. У потоці листів, що надійшли від глядачів, був один з Кавказу. Автор писав: «Дуже хочу знати, що було далі. Скажіть, скільки потрібно грошей, і я надішлю». Звісно, в умовах планового господарства та повного державного фінансування кіновиробництва скористатися такою пропозицією було не можна!..

Картина мала великий успіх у глядачів, а для професіоналів вона стала певним етапом — надалі вже соромно було йти на повідку побудованого тоді партійного постулату: «Яке нині життя, і так усі знають. Ви нам покажіть, яке воно має бути!». Адже, виконуючи цю негласну постанову, будували в павільйонах декорації таких квартир, про які прості люди тільки мріяли, і ніколи не називалися цифри зарплати або квартплати, і одягали героїв так, як не зміг би одягнутися жоден звичайний наш глядач. Апофеозом такого підходу були «Кубанські козаки». Щоправда, їхній автор, Іван Олександрович Пир’єв, у відповідь на докір колег у лакуванні дійсності сказав: «Лак не псує річ, але робить її довговічною»…

Можна впевнено сказати, що після «Весни на Зарічній вулиці» на Одеській студії не було знято жодного лакувального фільму, та й у всій радянській кінематографії ця тенденція різко пішла на спад.