ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

У травні цього року я їздив до Гамбурга в гості до старого друга. Колись ми разом плавали на суховантажному теплоході «Більшовик Суханов» і в 1967 році, під час Шестиденної війни між Ізраїлем та Єгиптом, були заблоковані в Суецькому каналі.

Нам було що згадати… Рейси до В’єтнаму, що воював з американцями, якому Радянський Союз допомагав зброєю та продовольством. І до Анголи, роздертої громадянською війною, куди ми теж привозили продовольство і де перед нашим приходом були підірвані диверсантами два чорноморських судна — «Капітан Чирков» і «Березовка». Тільки завдяки мужності їхніх екіпажів судна змогли залишитися на плаву і своїм ходом повернутися до Одеси. І буксирування з Одеси на Камчатку плавучого доку, коли в Індійському океані, у шторм, лопнув буксирний трос і ми, спустивши мотобот, долаючи лють океанських хвиль, заводили на док новий сталевий буксир…

Але моя розповідь про інше.

Коли я гостював у друга, я познайомився з його сусідом-німцем, який народився в Росії, в Поволжі, а в роки сталінських репресій, як і багато німців, що жили в СРСР, був засланий на Колиму.

Після війни туди привозили звільнених з нацистських концтаборів радянських військовополонених, оголошених Сталіним зрадниками. І цей німець, звали його Гельмут Шлінк, жив на Колимі в одному бараку з колишнім військовополоненим, уродженцем Одеси, Борисом Нікольським.
У бараку вони були сусідами по нарах. І цей одесит після каторжного робочого дня на сорокаградусному морозі, в тайзі, де колишні радянські військовополонені разом з кримінальниками та засланими на Колиму пособниками фашистських окупантів, поліцаями валили ліс, повертаючись до барака, відігрівшись біля залізної печі та повечерявши табірною баландою, вкладався поруч зі Шлінком на нари і розповідав про своє рідне місто з такими подробицями, що ніколи не бував в Одесі німець знав її не гірше будь-якого одесита!

А на роботі, в тайзі, коли Борис бачив знесиленого товариша, який не міг тримати вже пилку, і його «за саботаж» міг пристрелити вертухай, що охороняв зеків, він, підбадьорюючи товариша жартом, допомагав йому звалити неподатливе дерево, хоча сам до кінця дня ледве тримався на ногах…

Як розповідав Шлінк, до війни Борис Нікольський плавав мотористом на пасажирському теплоході «Аджарія». З початком війни теплохід був перетворений на плавучий госпіталь. У вересні 1941 року, коли під Севастополем вже йшли запеклі бої, «Аджарія», пришвартована в Комишовій бухті, приймала поранених і була атакована фашистськими літаками. Від прямого влучання фугасної бомби судно затонуло прямо біля причалу.

Борису Нікольському, разом з кількома іншими моряками, вдалося врятуватися. Опинившись на березі, вони пішли воювати в морську піхоту. 3 липня 1942 року Севастополь впав. Багато його захисників, не встигнувши піти на кораблях в море, потрапили в німецький полон.

Потрапив у полон і Борис Нікольський. Був у кількох таборах. Спочатку під Севастополем, де у величезній ямі, огородженій колючим дротом, полоненим, як собакам, кидали їжу: сирий буряк і гнилу картоплю. Потім у пересильному таборі в Румунії. Потім у Німеччині…

Тут німці будували секретний підземний завод, і військовополонені, працюючи в штольнях, вирубували кірками скелясту породу, вивозячи її вагонетками на поверхню. Іноді у вагонетки разом з породою вантажили померлих. Люди вмирали від голоду та побоїв наглядачів-есесівців.

До табору приїжджав генерал Власов — вербувати людей для своєї армії, що воювала в лавах фашистських військ з більшовизмом. Обіцяв усілякі блага. Рятуючись від нестерпного табірного життя, багато хто пішов до Власова. Але Борис встояв…

У квітні 1945 року табір звільнили англійці. А в грудні того ж року великий англійський пароплав привіз звільнених з нацистських концтаборів радянських військовополонених до Одеси. Але того ж дня війська НКВС загнали їх у товарні вагони і відправили на Колиму…

Слухаючи Гельмута Шлінка, я згадав той грудневий день 1945 року. Я жив з матір’ю та сестрою недалеко від порту, на Дерибасівській, 3. Вийшовши того ранку у двір, я зустрів сусіда, що повертався з нічної зміни. Він сказав: «Біжи в порт. Там англійці наших солдатів привезли».

Я прибіг до воріт порту, коли колишніх військовополонених виводили на Митну площу. Одягнені вони були в новеньку англійську військову форму, без погонів, і в такі ж новенькі скрипучі черевики з жовтої глянсової шкіри.

Виводили їх з порту озброєні знкаведисти, відганяючи мешканців прилеглих до порту вулиць, що збіглися подивитися на радянських солдатів, які повернулися з полону.

Радості від повернення на рідну землю на обличчях цих людей не було. У ті часи добре були відомі слова Сталіна: «У німців радянських полонених немає. Є зрадники». І зустрічали колишніх військовополонених не змучені довгою розлукою дружини, діти, матері та старі батьки, а похмурі співробітники НКВС.

Прибулих в Одеський порт звільнених з нацистських концтаборів колишніх радянських військовополонених було так багато, що вони запрудили всю Митну площу, яку на допомогу енкаведистам оточила міліція.

Перебуваючи в полоні і вважаючись зниклими безвісти, а тепер повернувшись на Батьківщину, зустрічені співробітниками НКВС і передчуваючи недобре, бачачи за спинами міліціонерів жінок, що витирають сльози, ці люди почали вигукувати свої прізвища та адреси з проханням повідомити їхнім близьким, що вони живі. Розлючені енкаведисти намагалися змусити їх замовкнути. Але ці душороздираючі голоси звучали лише голосніше. Я не впевнений, що хтось із тих, хто стояв поруч зі мною, жінок запам’ятав хоч одне прізвище і написав хоч по одній адресі листа. У ті роки не те що за такий лист, за необережне слово можна було потрапити до в’язниці. Але пам’ятаю, як я здригнувся, коли з натовпу військовополонених пролунав хрипкий голос: «Одесити, повідомте на вулицю Рози Люксембург, номер двадцять один, Репсіме Келледжян, що її брат Ашот живий!» Я спробував протиснутися ближче, щоб краще роздивитися цю людину, не тільки тому, що він назвав ім’я та адресу моєї довоєнної вчительки музики, але й тому, що я його знав! Він приходив до неї під час наших уроків. Вона мені казала, що звуть його Ашот і він — студент консерваторії. Він брав у неї якісь ноти і завжди поспішав, незважаючи на її прохання почекати, поки вона закінчить зі мною урок і погодує його.

Я пам’ятав його вихрастим хлопцем зі зрослими на переніссі бровами. Як же він виглядав зараз?

Я міг сказати йому, що під час окупації Одеси румунами чоловік Репсіме, Баруль, відкрив невеликий ресторан. І коли нашу сім’ю, як і інших одеських євреїв, погнали на Слободку, в гетто, саме завдяки Репсіме та Барулю ми не померли там від голоду. Всіма правдами і неправдами вони намагалися передавати нам у гетто продукти, поки нас не вивезли зі Слободки в Доманівський концтабір.

У 1944 році, напередодні звільнення Одеси, Баруль і Репсіме, знаючи вдачу радянської влади, боячись, що за ресторан за окупантів їх заарештують, поїхали до Бухареста. Більше про них я нічого не знав… Коли мені вдалося того грудневого дня 1945 року все ж протиснутися ближче до військовополонених, щоб роздивитися Ашота, енкаведисти з матюками стали вишиковувати полонених у колону.

Під свистки міліціонерів, що почали розганяти зібраний на Митній площі народ, і під команди енкаведистів колона рушила Приморською в бік Пересипу. Разом з іншими хлопчаками я побіг за колоною, намагаючись дізнатися, куди її ведуть. Але як тільки ми наздогнали людей, що важко крокували в колоні, один з конвоїрів вихопив з кобури наган і заволав:

— Назад! Назад, кажу!

Лише через кілька днів, на «Привозі», куди мати послала мене купити картоплі, я почув, що колишніх радянських військовополонених, яких англійський пароплав привіз до Одеси, пригнали на станцію Одеса-Сортувальна і заштовхали в товарні вагони. А відправили відомо куди — на Колиму…

Цілком можливо, що тоді на Митній площі стояв у натовпі військовополонених і Борис Нікольський. І можна тільки уявити, що відчував ця людина, яка потрапила після довгих років розлуки в рідне місто і не мала можливості прийти додому та обійняти своїх близьких, які вважають його зниклим безвісти!

Про страшну долю радянських військовополонених, які потрапили у фашистську неволю, пережили неймовірні страждання, а після звільнення були відправлені до колимських таборів, відомо з книг «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург, «Колимські оповідання» Варлама Шаламова, «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, «Невигадане» Льва Розгона. Випадок звів мене з людиною, яка пережила колимське пекло, від якої я дізнався про гірку долю одесита Бориса Нікольського. На каторжній роботі в морозній тайзі Борис захворів на запалення легенів. Потрапив до лікарняного барака. Санітаркою там працювала красива жінка, теж одеситка, Надя Самойлова. Заслана вона була на Колиму відразу після звільнення Одеси за співжиття під час окупації з румунським офіцером, від якого народила дитину. На Колиму була заслана разом із сином. Йому було два роки.

На Колимі діти ув’язнених теж жили за колючим дротом, у бараках, під опікою нянь-ув’язнених. І охороняли цих дітей, як справжніх злочинців.

Звали Надіного сина Владиком. Побачення з ним дозволяли раз на місяць.

Приводили Надю на побачення під конвоєм. У присутності конвоїра, схлипуючи, притискала вона до себе сина і обломком гребінця розчісувала на його голівці рідкісне волосся…

Дізнавшись, що Надя з Одеси, Борис не відставав від неї з розпитуваннями. Як виглядає місто після бомбардувань та румунської окупації? Чи вцілів оперний театр? Чи збереглися в Міському саду фонтан і леви, що охороняють Міський сад з боку Дерибасівської? І як виглядає його улюблений пляж «Ланжерон», на якому пройшло його дитинство? Жив він по сусідству з «Ланжероном», в одному з провулків біля парку Шевченка.

Справ у лікарняному бараку санітарці вистачало. Працювала, не розгинаючи спини. Але крім прибирання брудних бинтів, миття підлог та роздачі табірної баланди, Надя була потрібна всім. Одному вночі подасть водички, іншому допоможе встати по нужді, а з третім просто посидить у хвилину гострого відчаю і поговорить по душах.

Найбільше у вільний час вона стала засиджуватися біля свого земляка. А одного разу нахилилася до нього і поцілувала. У цей момент до барака увійшла головлікарка, сувора енкаведистка, прозвана зеками за злий норов «гадюкою». За «аморальну» поведінку Надя наступного дня була відправлена на «острів прокажених» — у вапняний забій, де відпеті карні злочинниці добували вапно.

А Бориса Нікольського, ще не оговтавшись від хвороби, головлікарка виписала з лікарняного барака. І знову під конвоєм його погнали на лісоповал, у дзвінку від морозу тайгу… Терміни колишнім офіцерам і солдатам Червоної Армії за перебування в німецькому полоні давалися великі. І мало хто з них після колимських таборів повертався додому. Не повернувся і Борис Нікольський.

Він помер, лежачи на нарах поруч з Гельмутом Шлінком. Помер наприкінці лютого 1953 року, за кілька днів до смерті свого ката — «батька народів» товариша Сталіна. Помер від виснаження, від туги, як вмирало в колимських таборах безліч людей. Останні його слова, як сказав мені Гельмут Шлінк, були такі:

— Каторга моя не Колима. Каторга моя — «Ланжерон»…

Повернувшись до Одеси, я пішов на цей пляж. Але не вдень, коли там повно народу, а ввечері. З моря дув свіжий вітер, на горизонті сходила червона місяць, і хвилі, що шумно набігали на берег, несли на собі її багряний відблиск. Пляж був безлюдний. Тільки недалеко від води сиділа обійнявшись якась пара, не звертаючи уваги на бризки хвиль, що долітали до них.

Постоявши трохи, я піднявся наверх, у парк, що шумів під вітром. Там я зайшов у перший-ліпший ресторанчик, замовив вина і пом’янув людину, яка так любила «Ланжерон»…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса