Ювілеї потрібні. Вони просто необхідні, щоб можна було сказати людині ті добрі слова, вимовляти які вголос у звичайному житті нам не спадає на думку. Адже якщо працюєш з людиною поруч, разом, у тісній співпраці, 30 років — і ніколи про це не довелося шкодувати, — така людина заслуговує найтепліших слів і найщирішої вдячності. Особливо, якщо ця людина — керівник великого і складного колективу.

У Лариси Бурчо ювілей, який вона, звичайно, як і всі попередні, святкує разом зі своєю редакцією. Давно вже її звуть шанобливо Ларисою Григорівною, але особливо цінно те, що і сьогодні з нею, під її керівництвом працюють люди, для яких вона просто Лариса, а за очі звуть її так усі співробітники. Вона — наша Лариса. Наша — тому що в цій редакції виросла від кореспондента до зав. відділом, потім — до заступника редактора. А редактором її обрали в найтрагічніші для колективу дні — коли найманим убивцею був розстріляний наш перший Редактор і творець газети Борис Федорович Дерев’янко. Її шлях до редакторства не повертається язик назвати кар’єрним просуванням. Тому що про кар’єру і щось подібне Лариса, на мою думку, ніколи не думала, це якраз приклад людини, яка «робила кар’єру, не роблячи її». Склалося так, що головний тягар зі збереження газети та її традицій у тому, 1997-му, ліг на її плечі — вона його прийняла і несе гідно.

Це характер, воістину наділений найкращими жіночими рисами, які вона зуміла зберегти в суворих наших буднях. Не кожній жінці, що досягла управлінських висот, вдається зберегти в собі настільки цінну жіночу терпимість і терплячість, вміння розуміти людей і прощати їм багато чого, і приходити в потрібну хвилину на допомогу — неметушливо, непомітно.

Але найцінніше, що при всій своїй миролюбності, небажанні загострювати стосунки, у редактора Лариси Бурчо є тверде уявлення про межі добра і зла — як у побуті, так і в журналістиці, якщо хочете — в політиці. Через ці межі вона не дозволить переступити ні собі, ні довіреній їй газеті. І це сьогодні — найголовніше. А для щоденної нашої нервової роботи не менш важливо і те, що завжди можна розраховувати на розуміння, повагу твоєї точки зору, повагу твоєї праці.

І ще одна рідкісна особливість для жінки-керівника: їй якимось невідомим способом вдалося не зробити головним сенсом свого життя роботу, яка дуже часто поглинає людину цілком. У сім’ї, де чоловік — колишній однокурсник, журналіст, редактор, вона виростила двох чудових доньок, примудряючись бути їм найкращою подругою і проявляти материнську самовідданість на всіх етапах їхнього життя. Зараз вона настільки ж самовіддана бабуся трьох чудових онуків. І в сім’ї вона — не командир, вона просто хранителька тепла, любові, всього найкращого, що може подарувати людині сім’я.

А ми, редакція, теж сім’я, нам теж необхідна така хранителька.

І дякую, що вона у нас є.

Людмила Гипфрих.

Перший заступник редактора.