пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Національний одеський філармонічний оркестр під керівництвом маестро Хобарта Ерла завершив свій черговий концертний сезон, продемонструвавши свою чудову творчу форму. Програма заключного концерту була вагомою. І прізвища всіх композиторів починалися з однієї й тієї ж літери. Хоча це, звісно, збіг.

У першому відділенні прозвучала знаменита симфонія №40 соль мінор Вольфганга Амадея Моцарта. Хрестоматійну музику грати і легко, і важко. Ось вони, улюблені мелодії, які у всіх на слуху. Хобарт Ерл диригує напам’ять, не перегортаючи партитуру. Чистота і шляхетність звучання. Увага до всіх нюансів дорогоцінної музичної тканини. Але як же подолати інерцію сприйняття, ось цю саму хрестоматійність? Мабуть, це вдалося саме в третій і четвертій частинах — тут виявляєш невичерпну щедрість і винахідливість генія Моцарта. Він досяг вершини. Це сонце в зеніті. Це повнота буття. І страшно думати, що сам він уже не почув цих своїх вершинних речей.

Друге відділення відкривав вперше виконаний в Україні твір Canto Liano сучасного венесуельського композитора Едуардо Мартурета. Це дуже своєрідна музика — не надто багата тематично, вона справляє майже гіпнотичний вплив, демонструючи своє глибоко національне коріння.

Але вершиною було, звісно, виконання симфонії №1 ре мажор Густава Малера. Буквально днями виповниться 150 років від дня народження Малера. Хобарт Ерл — вірний шанувальник творчості цього геніального австрійського композитора і диригента. Завдяки Х. Ерлу одесити протягом багатьох років знайомилися з симфоніями Густава Малера — складними для сприйняття, надзвичайно важкими для виконання. Цією симфонією Ерл уже диригував. Але цього разу вона відкрилася мені інакше.

Дуже важливе прочитання твору в контексті культури, в контексті, так би мовити, історії людського духу. І хоча поняття «срібна доба» зазвичай вживають, говорячи про російську культуру, — мені здається, що воно застосовне до всієї європейської культури «рубежу століть». Бо цей рубіж знаменує грандіозний культурний злам, він сповнений передчуттям катастроф і почуттям загибелі всіх вищих людських цінностей. Здається, востаннє гранично напружується душа людська, щоб сказати, виплеснути в світ свою здатність до вражаюче тонкого сприйняття світу у всій його красі. Вже в першій симфонії Густава Малера — передчуття «заходу Європи», заходу великої культури. Як сказано в рядках іншого великого австрійця, Райнера Марії Рільке: «І раптом я бачу, фарбою кармінною в них набрано: захід, захід, захід…».

Симфонія спочатку називалася «Титан» (перегукуючись з назвою роману Жан-Поля), була вона і за масштабом своїм титанічною, в ній спочатку було п’ять частин. Титанічний конфлікт юнацької наївності та щирості — з вульгарною і лицемірною міщанською дійсністю…

…Юнак у лісі — якийсь чарівний крик птаха. І світло, вражаюче світло — крізь листя! І туга — любовна туга, невтолима. Хіба може бути у романтика щасливе кохання? Слухаючи вкотре цю симфонію (найулюбленішу), я відзначив всю незвичайність музичної мови. «Ні в кого цих звуків вигини…».

Густав Малер — пізній романтик. Щастя, що він не дожив до наших часів, коли справжні романтичні, високі почуття зустрічають, у кращому разі, з іронією.

Романтик — той, хто, незважаючи ні на що, здатний любити — хоча б дерева, і небо, і птахів, і грозу… І навіть людей, не здатних відповісти йому взаємністю. Але ось центральний епізод симфонії — траурний марш, в основу якого покладена лубочна картинка «Похорон мисливця». Ховають мисливця… звірі. Серйозність раптом порушується — виникають недоладні, дисонуючі звуки «поганого оркестру». І згадуються гротескно-пародійні епізоди музики юного Шостаковича, а заразом і вигук одного з команди булгаковського Воланда: маестро, уріжте марш! Ось саме: «уріжте»! Хамство і вульгарність торжествують. І після такого маршу — ще щось може бути? Ще на щось можна сподіватися?

Але Малер, слідом за Брамсом, — все ще хоче втілити в життя бетховенську концепцію симфонії, а в цій концепції у фіналі неодмінно має бути перемога, торжество людського духу. І ось неймовірна за масштабом четверта частина — задіяні грандіозні оркестрові маси (сам Вагнер позаздрить!). І чуючи, як ворочається гігант, я раптом думаю: що ж при цьому судомному, неймовірному напруженні сил відбувається з особистістю? Де душа її, де ліричний наспів, де жива людина, рідна і дереву, і птаху?

Цей оркестр гримить, керований титанічною волею, — сила переростає в насильство, мимоволі згадується епізод з фільму «Репетиція оркестру» Ф. Фелліні. Це торжество тоталітаризму (поки ще тільки в музиці). Слухати це болісно. Бо людина, що перетворюється на титана, — це вже надлюдина. Так, вона втілена воля, втілена мужність боротьби. Вона переможець. Але чи не піррова це перемога? Чи не надто висока ціна за неї заплачена? Тут, до речі, виникає ще одна культурна асоціація: в рік, коли вперше виконувалася симфонія Малера, Ніцше, який першим вимовив слово про «надлюдину», збожеволів і всю решту життя провів під наглядом психіатрів.

…І тільки на коротку хвилину виникає абсолютно дивовижний епізод, якась вальсоподібна тема. І арфи заграли. Нагадування про втрачений рай? А потім знову несамовито обрушуються на нас оркестрові маси. Світ руйнується? Руйнується весь ХХ століття? І, ще не завалений падаючими уламками, намагається пробитися в майбутнє людина. Але знаючи це майбутнє, ми вже не віримо оркестровому апофеозу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса