У квітні 2010 року герою війни, корифею одеської української сцени, заслуженому артисту України Борису Івановичу Митрофанову виповнилося б 90 років. Вже котрий рік ми відзначили світле свято — День Перемоги — без нього, але пам’ятаючи про цю дивовижну мужню і душевну людину, з якою нас звела доля.
…Він прийшов до театру в перші повоєнні роки. Позаду була війна, навчання на офіцерських курсах… А потім — у театральній студії. Коли високий, стрункий, з офіцерською виправкою, красивий випускник з’явився в трупі Одеського українського театру, сумнівів не було ні в кого — прийшов актор, якому самою природою судилося грати героїв. Він і грав їх. У класичному та сучасному репертуарі.
Народний артист України Анатолій Дриженко згадує:
«У нас була різниця у віці років із двадцять… Я прийшов до театру на початку 60-х. Він уже був провідним актором. Грав багато. Головні ролі та епізоди. Для нього було не важливо, яка роль — головна чи другорядна… Йому необхідно було, перш за все, зрозуміти, яким є його герой і чим він може бути цікавий людям».
У 1967 році, до 50-річчя Жовтня, театр поставив п’єсу Миколи Куліша «97» (постановка Б. Мешкіса). …Їх було 97. Тих, хто поставив свої підписи під рішенням обміняти церковне начиння на хліб для голодуючих. 97 зі 189. І раптом відмовляється від свого слова один із дев’яноста семи, за ним — другий, третій… Борис Митрофанов грав у цій виставі німого Ларивона. Людину, яка розгубилася, яка стала сліпим знаряддям чиєїсь волі. Користуючись мінімумом акторських виражальних засобів (тільки міміка, жести, звуки-мичання, та ще очі, в яких і на відстані читалися біль, відчай, ціла гама людських переживань), уникаючи натуралістичної приземленості, Б. Митрофанов піднімався до висот трагедії. Актор сам пережив голодні часи, він розумів Ларивона, вліз, як то кажуть, у шкуру свого персонажа…».
Через два роки у виставі «Нащадки запорожців» за п’єсою О. Довженка (режисер П. Морозенко) Б. Митрофанов грав у виставі боягузливого, нерозумного демагога Харитона Гусака. Грав саме таку людину, яку виписав Довженко: «усуспільнений дурень», «соціальне горе і колективний сум». Тут акторові довелося йти від протилежного: від власного неприйняття життєвої позиції героя. Він створив колоритний зовнішній малюнок — великі, розмашисті штрихи. Виходило, можливо, трохи утрировано, але актор ємно, відчутно представив тип сільського кар’єриста Гусака, який викликав відразу.
Ще одна грань таланту Б. Митрофанова — публіцистичність, відкрита громадянська позиція, гостре відчуття соціальної справедливості. Це проявилося в образі Ведучого (другого Ведучого грав народний артист України Юлій Божек) у виставі «Оптимістична трагедія» за п’єсою В. Вишневського (режисер Н. Соколов). Ведучі у виставі були пристрасними провісниками великої Революції, зв’язковими дії п’єси з настроями глядачів, камертоном усієї вистави.
У виставі «Вірність» за п’єсою М. Зарудного, поставленій у рік 50-річчя театру (режисер Б. Мешкіс), Б. Митрофанов грав сільського коваля Арсена. Його герой поставав мужньою, стійкою, непохитною у своїй вірі людиною.
І ось уже новий час: у виставі за п’єсою М. Шатрова «Погода на завтра» (постановка В. Пахомова) Борис Іванович грає генерального директора Волзького автозаводу Волошина. Вистава будувалася як репортаж — зіткнення позицій, суперечки, дискусії, промови… І в загальному хорі голосів домінував голос Волошина — Б. Митрофанова. Прем’єру грали на гастролях у Тольятті… Зал Палацу культури Волзького автозаводу набитий вщент. Природно, артисти хвилюються. Ось на сцені з’являється генеральний директор заводу — і зал гуде, буквально реве від захоплення: виконавець ролі Б. Митрофанов дуже вже схожий на справжнього директора В. А. Полякова. Дивовижний збіг.
Після вистави вони зустрілися. Їм було про що поговорити, адже Борис Іванович — гарний співрозмовник. Активна, небайдужа людина з чіткою громадянською позицією. Це й допомагало йому грати героїв, прямо скажемо, схематично виписаних у так званих виробничих п’єсах.
За тридцять років сценічного життя ним створено понад сто образів у різножанрових виставах, сучасного та класичного репертуару. Актор з успіхом грав сучасників і «костюмних» героїв у класиці (дуже любив роль Германа у «Розбійниках» Ф. Шиллера, режисер Є. Купченко, 1954 р.). Грав «позитивних» і «негативних» героїв… Особливо тепло артист говорив про Павла Русу, голову колгоспу з вистави «Птахи нашої молодості» за п’єсою І. Друце (постановка В. Пахомова). Сценічна дія тут розгорталася у двох часових планах — у реальному житті та у снах-видіннях героя. Спогади Павла пропливають не в хронологічній послідовності, а згідно з художньою логікою наростання настрою, окремими сценами, без видимої внутрішньої зв’язку. Русу зустрічається, веде діалоги з давно померлою матір’ю; першим коханням, що живе в сусідньому селі; із загиблим фронтовим другом і, нарешті, з самим Господом Богом. Сенс діалогів один — чи правильно жив, чи любив людей, чи був щасливий?
Русу все життя працював, робив свою головну справу — давав країні хліб. І за справами державними забував подумати про багато чого. На запитання «Чи любив ти своїх ближніх?» — Павло відповідає: «Право, не знаю. У мене ближніх було занадто багато — тисячі три. Ми разом орали і сіяли, закладали сади і виноградники, будували ферми… але чи любив я їх — не знаю. Мабуть, любив, інакше чого б я звалював на себе таку тяжку працю на такі довгі роки!»
Б. Митрофанов проводив цю сцену стримано, внутрішньо зосереджено і дуже просто зовні. Його герой — з породи тих, хто бере на себе велику частку праці та турбот, найбільшу відповідальність. Це людина, яка ніколи не скаржиться.
У фіналі вистави до вмираючого Павла приходить тітка Руца, яку грала народна артистка України Валентина Туз. Приходить, почувши його внутрішній поклик. Тема морального конфлікту (внутрішніх протиріч героя) звучить на повну силу. «При тобі, — каже Руца, — полетіли лелеки. Влітку тебе обрали головою колгоспу, а восени вони полетіли і не повернулися більше».
Загалом-то Павло і не винен. Веління часу змінило улюблені лелеками очеретяні та солом’яні дахи на залізо і черепицю. Але сам Павло свою провину усвідомлює! Він — вищий суд для самого себе, шкода тільки, що приходить до усвідомлення правди про себе самого занадто пізно. Після його смерті тітка Руца скаже про нього: «Душевна людина».
Пройшовши всю війну, віддавши сцені три десятиліття, переживши серйозну хворобу, Борис Іванович перестав виходити на сцену. Але, як вічний солдат, він залишається в строю. Кожен день у театрі, навіть у вихідні… Дивиться вистави, репетиції… Він прагне бути в курсі всіх справ, у гущі театрального життя. І знімає, знімає… Ще за активної сценічної діяльності Борис Іванович займався фотографією. Фотографія стала продовженням його акторської професії.
Допитливо вдивлявся артист в обличчя своїх друзів, колег, колишніх партнерів, щоб точно вловити суть образу і передати його на чорно-білій фотографії. Кольорову фотографію не любив, не визнавав її художність, вважав «плоскою» (так, вловив якийсь момент, не більше!).
Шукав «значущі» обличчя, події, моменти… Навіть у звичайному, непримітному, на перший погляд, знаходив особливе, красу.
Фотографії заслуженого артиста України Бориса Івановича Митрофанова виставлені в експозиціях театрального музею. Справжній вернісаж!
Любов Федченко











