У Золотій залі Одеського літературного музею 4 травня відбувся творчий вечір Віри Зубаревої — поета, прозаїка, літературознавця, кінодраматурга… одеситки (чи варто нагадувати про те, що колишніх одеситів не буває?), яка нині живе в США і викладає в Пенсильванському університеті.

Уся програма вечора умовно розділилася на три частини, і «золотою серединою», безперечно, став показ документального фільму-повісті «Лоцман на трубі», знятого за сценарієм Віри Зубаревої та присвяченого пам’яті її батька — Кіма Біленковича.

Кілька віршів у неповторному авторському прочитанні стають своєрідним камертоном, занурюючи глядачів у ріку Часу, налаштовуючи їх на сприйняття непростої, яскравої долі батька Віри, тричі «на волосину» від смерті і тричі її уникнувши (читай — перемігши).

Кім Біленкович — людина, чий життєвий шлях проліг через Велику Вітчизняну війну, людина неординарна, наділена неабияким літературним даром і вмінням любити. Любити море, рідне місто і людей, що в ньому живуть, любити доньку.

Рядки, написані ним на зошиті, подарованому маленькій Вірі, звучать як напуття:

«Безцільно часу не марнуй —
Немає в світі дорожчого.
Я подарував тобі зошит
Не для заняття порожнього.
Хай море Чорне шумить,
Хай старий дуб листям колише.
Дізнайся, про що він говорить,
Почуй, чого ніхто не чує».

І Віра не тільки змогла «почути», але й допомогла зробити це всім, хто прагне чути те, «чого ніхто не чує». Її поезія, її проза, а також режисерські роботи (її фільм «Four Funny Families» за мотивами чотирьох чеховських п’єс завоював перше місце в конкурсі молодих кінематографістів — Філадельфія, 2001) — найкраще тому підтвердження.

…Зміщується простір, пливуть і зникають медальйони Золотої зали одеського Літературного музею. За вікнами сонячний травневий день, але чути, як десь ідуть дощі, змиваючи тонкі, невидимі грані між «тепер» і «тоді»…

Перед притихлим глядачем виникає дощаний стіл, на якому лежать два конверти, два сірих крила вісника Смерті. Похоронки… А над ними постала жінка: ні сльозинки — в очах, ні кровинки — на твердо стиснутих прекрасних устах…

Ти слухаєш. Ти спиш. А край все ближче.
Як не лягай, прокинешся на краю.
І змішуючи сутінки з небесами.
Єдиний хтось, множачись голосами,
Співає одне й те саме — «не лягай!».
Але поволі змінює все місцями.
Отямся, здригнувшись. Попече, як полум’я…
«Хто це був?». І раптом прозрієш: життя».

…Ах, як не хотілося, щоб цей вечір відпливав від нас. Нехай навіть і в гавань пам’яті, адже такі вечори не забуваються. Вони запам’ятовуються на… Визначити часові рамки неможливо, а слово «назавжди» я не люблю. Тому візьму на себе сміливість і вдамося до не цілком літературного терміну: такі вечори залишаються в крові і біжать по жилах та живлять чиєсь змучене серце… чиюсь втомлену, зневірену душу.

Віра Зубарева читає вірші, прозу… Розповідає про створення фільму, присвяченого батькові, про публікації, відповідає на запитання слухачів… Виникає дивовижне, абсолютно природне і тому живе, не загнане в рамки формату спілкування, в процесі якого розкриваються люди. Виникнення діалогу зі слухачем — справа стихійна і абсолютно некерована, як і належить усьому стихійному. Це те, що не можна запрограмувати, відпрацювати, нав’язати. Воно або є, або його немає. Такий діалог виник з першого ж вірша, прочитаного Вірою Зубаревою, з перших слів, вимовлених нею.

Чи варто говорити про дивовижну властивість часу: коли звучить справжня поезія — час летить непомітно. Говорячи «справжня поезія», я маю на увазі і прозу Віри Зубаревої, і впевнена, що той, хто знайомий з її творчістю, погодиться зі мною. Ну а той, хто ще не знайомий, неодмінно познайомиться, причому в найближчий час.