До 65-річчя Великої Перемоги ми разом із сином відновлювали наполовину втрачений через поломку комп’ютера сімейний архів. Думки про родичів, цілком матеріальні, мали зворотний зв’язок.
Я тут же отримала книжечку віршів у сірій добротній палітурці: Василь Кузьмич Фетісов. «Пісня про голубину пошту», Ленінград. «Дитяча література», 1985 р. Розчулилася, анітрохи не здивувавшись знаковій знахідці.
Книга продавалася на букіністичному розкладі. Чиста, папір чудовий. І ціна смішна на книжці вказана: всього-то 60 копійок. За книгу просили 4 рублі: в будь-які часи мірило всіх мірил — буханець хліба. Торгувалися за 2 рублі за книгу однофамільця або родича далекого.
Почала гортати, читаючи по діагоналі, і зрозуміла, що не однофамілець, а родич таки. Судіть самі, оперу любить по-фетісовськи, як мій батько, і баню. А вірші — як я. Книжечка віршів присвячена 40-річчю Великої Перемоги. «Зачепив» вірш «Солдатський перстень». Про те, як солдат, врятований військовим лікарем, зумів віддячити своєму рятівникові:
З серця вирваний метал
тепер солдатським перснем став.
Років п’ять точив вечорами,
Хочу вручити на пам’ять вам.
На честь вас на цьому персні —
рука — і серце на руці…
Союз сердець воєнних років
не дарма звуть святим:
залізний перстень носить дід,
не розлучається з ним!
Вирішила, що знак цей добрий і хороший: потрібно пишатися своїми рідними, писати і розповідати про них.
«Фетісов Олександр Ілліч, нар. 1906, с. Травіно, Камизяк. р-н, Астрахан. обл. Призваний до Радянської Армії м. Саратова. Старший батальйонний комісар. Зник безвісти 1942», — скупий рядок з Книги Пам’яті. Що за ним?
У кожній родині є герої, про яких складають легенди і передають їх з покоління в покоління. Ось таким героєм у нашій родині вважається Олександр Ілліч Фетісов. Він по праву міг бути героєм вже тільки за те, що за 35 з половиною років життя пройшов шлях до старшого батальйонного комісара.
Однак існує справжній документ, останній фронтовий лист, навколо якого було багато різних розмов і домислів. Лист належав дочці Олександра Ілліча, Лілії Олександрівні.
Лілія Олександрівна, двоюрідна сестра В’ячеслава Леонідовича Фетісова (рідного мого діда по материнській лінії), проживає в Саратові. Вона порахувала, що краще передати лист В’ячеславу Леонідовичу, сподіваючись, що він збережеться, не пропаде.
Дід же розпорядився оригіналом листа по-своєму, передавши його в один зі шкільних музеїв бойової слави Запоріжжя, за місцем свого проживання. Недогляд полягав у тому, що з оригіналу не зняли копію, лист було лише переписано від руки, потім з нього була знята ксерокопія.
Сьогодні ми відчуваємо відповідальність перед Лілією Олександрівною та всім родом Фетісових. Погодьтеся, вона могла теж віддати лист до музею, але розуміла, що йому призначена інша доля. Такий документ, безумовно, збільшує цінність будь-якого сімейного архіву. Ось він, останній лист Олександра Ілліча Фетісова з фронту:
«22.02.42
Мила і рідна Лінуська!
Поки я живий і здоровий. Отримав твій невеликий, але милий лист, радий за вас і ваше благополуччя. Лінуська, ти дорікаєш мені, що я став мало писати, ну, вже ти неправа цього разу, навпаки, я пишу більше, ніж мої друзі, і Петро, і Вова мене часто журять за нескінченну писанину. Одним словом, я використовую кожну вільну хвилину, щоб побалакати з вами, мої рідненькі. І не пишу тільки тоді, коли буваю у від’їзді. Ось так, рідненька моя руда.
Листочок твій, написаний 12.02.42 р., я отримав учора ввечері, тобто 21.02. Лінуся, про себе я вже тобі писав. Я значно схуд і посивів, але фізично почуваюся чудово, і не хворію, на моє щастя. Ріднушка, ти зробила необережність, написавши мені «чи не зайнятий я ще чимось». Як ти могла додуматися, дрянь така. Судячи з твоїх листів, я роблю висновок, що ти мало уявляєш собі мої жарти зі смертю.
Радий, що ти стала на ноги і ходиш на роботу. Я дочку просив написати мені про причину твого захворювання запаленням легенів. Вона пише, що ти бігла на роботу, обганяла якогось дядька і впала і т.д. Одним словом, останню її листівку написано дуже недбало і з грубими помилками. Зрозуміло з її донесення мені одне, що вискочила ти вранці розпарена у двір, а потім бігла, а звідти результат — грип.
За привіт знайомих дякую. За Шубіних дуже радий. Прошу тебе, Лінуся, надішли мені Олексія Максимовича адресок, я з ним думаю зв’язатися. Це дуже важливо, можливо, він навіть у нас.
Рідна, ти пишеш про весну. Так, я тебе розумію, і навіть цілком. Мимоволі згадуються слова однієї пісні: «Не для мене прийде весна, не для мене Буг розіллється». З точки зору окремих осіб, весна не радує багатьох, але вона хвилює мільйони сердець, тому що цієї весни відбудеться вирішальна кровопролитна битва народів. Так ось, рідненькі, навесні проженемо вошей, а вже влітку будемо надолужувати втрачене.
Я пишу лист, а Володька стоїть посеред кімнати і каже: «Слухай, Сашко, до мене дружина пристає з одним безглуздим питанням, мовляв: Володя, приїжджай у відпустку, хоч на тиждень, і кінець. Ось дурна баба, як просто вона дивиться на цю справу». Ось дивак!
Листівку Лілину я тобі, Ліно, надсилаю і прошу з нею провести бесіду. Скажи, що вона мене… (всім?) цим соромить, дочка батальйонного комісара, інспектора армії, і раптом така неуважна дочка. Таку листівку сором показати товаришам. Ліно, мене нескінченно мучить одна невідступна думка (правда, дурна), але все ж безвідступно. Я не боюся смерті, і якщо знадобиться в ім’я батьківщини померти, я помру героєм, але я боюся за вас, рідні, за ваші важкі переживання за мене, які я передбачаю. Якщо спіткає мене ця доля, то прошу тебе, рідна, не впадати в безнадійне зневірення, а надихатися наступним:
1. що твій чоловік героїчно загинув за Батьківщину;
2. що ти маєш чарівну дочку, яку треба вивести в люди;
3. що матеріально ти будеш забезпечена.
Що ж стосується твоєї особистої життя, то ти його зумієш побудувати за образом своїм і подобою. Але будемо сподіватися на благополучний результат справи і, безумовно, будемо разом усі, мої рідні і гаряче улюблені. Цілую всіх і всіх, мої рідненькі. Міцно обіймаю і цілую нескінченно.
Твій рідний Шура».
Цінність листа Олександра Ілліча в тому, що в ньому відчувається його любов, турбота і відповідальність за дружину Поліну та дочку Лілію. Він, розуміючи, що йде на вірну загибель, вселяє своїм близьким, що навіть якщо його не буде поруч з ними, про них неодмінно подбають. Ймовірно, це була незламна віра в правильність існуючої системи, що дозволяла йти за неї на смерть і не сумніватися, що жертва не марна.
Весь життєвий шлях Олександра Ілліча Фетісова тому приклад. Він народився в 1906 році в родині селянина-рибалки. Трудовий шлях почав у 13 років, після смерті батька, хлопчиком по двору на Зразково-Травінському рибному заводі. Тут же працював чорноробом, молотобійцем і кочегаром на баркасах, доріс до посади помічника директора заводу. Служив в армії. У 1932 році А. І. Фетісова послали на навчання до Саратовського фінансово-економічного інституту. Збереглася агітаційна листівка від 1939 року, в якій другий секретар Аркадайського райкому ВКП (б) А. І. Фетісов висувається від 48-го виборчого округу до Саратовської обласної ради, що закінчується словами, що трудова його діяльність — «приклад невичерпної більшовицької енергії, яку він цілком віддає справі партії Леніна-Сталіна, на благо нашої Батьківщини».
Таким мій прадід Олександр був напередодні війни. З фронту він надіслав фото, на якому зробив напис: «Моїм далеким, але рідним шлю свою «фізгармонію» на пам’ять про Вітчизняну війну. Знято в березні в енському населеному пункті в одному з секретів з німецьким автоматом. 26.03.1942. Ваш Тато і Шура» (дослівно з оригіналу, що знаходиться в музеї школи № 9 Хортецького району міста Запоріжжя). І було йому, старшому батальйонному комісару, інспектору Главпура армії, тоді всього-то 35 з половиною років…
Останній лист Олександра Ілліча мав магічну силу: сім’я загиблого фронтовика отримала житло, пенсію, доступ до освіти його дочки.
У листі є рядок, що нас збентежив: «Що ж стосується твоєї особистої життя, то ти зумієш побудувати за образом і подобою своїм». Думаємо, що в цьому рядку висвітився внутрішньоособистісний конфлікт людини, яка готувала себе до останньої години, хрещеної і вихованої в православ’ї змалку, світогляд якої на той час відповідав атеїстичному… На підсвідомому рівні прорвалося назовні «за образом і подобою…» як віра в канони православ’я… Цінність листа з часом збільшується в порядку геометричної прогресії, і ми отримали духовну спадщину, яка зобов’язує нас бути затребуваними, задоволеними життям і успішними.











