Васильківці відзначили день народження Василя Степановича Василька
Сьомого квітня (26 березня за старим стилем) 1893 року в селі Бурти нинішнього Шполянського району Черкаської області в родині Степана Платоновича Міляєва, в ту пору головного бухгалтера в маєтку поміщика Ханенка, народилася друга дитина (всього в родині було п’ятеро дітей), яку назвали Василем.
Чому він обрав згодом театральну життєву стежку? Можливо, до цього підштовхнула хлопчика мама — Марія Павлівна Рудкевич, яка так яскраво, образно, емоційно читала казки. Однією з перших казок була «Казка про царя Салтана», в якій творилися дива, особливо вражав уяву хлопчика той момент, коли з хвиль морських з’являлися тридцять три богатирі… Та й батько любив зрідка після обіду читати дітям уголос. Особливо вдавалося йому читати гумористичні твори.
У будинку зібралася гарна бібліотека російської літератури, було багато українських книг: твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Є. Гребінки, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого… Уся родина дуже любила музику. Вечорами мама грала на піаніно (вона колись, ще в школі, навчалася музики), а батько самостійно навчився грати на скрипці. Виходив гарний родинний дует. Вони грали «Полонез» Огінського, «Мазурку» Венявського… А вже народні свята — Меланка під Новий рік, коли всі хлопчаки бігали селом, під хатами, колядували, або ж свято Івана Купала, коли стільки було веселих ігор, забав, хороводів… — хіба це не був театр?! А весілля та ярмарки! — хіба це не був театр?!
Перший справжній театральний спектакль у театрі шестирічний Вася побачив у «Чайному домі тверезості» в невеликому містечку В’язівці на Черкащині. Грали драму Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю»… Грали аматори — службовці економії, вчителі та сільська молодь. Маленький Вася сприйняв виставу як звичайну реальність, на сцені він бачив у костюмі та гримі свого дядька Гната Ільковича, який грав Івана Непокритого, та й багатьох інших виконавців він знав у житті…
Однак ця вистава не викликала у нього особливих вражень… Все як у житті, і тільки… А театр — це… Ось, наприклад, коли він навчався у Київській другій класичній гімназії, і їх, гімназистів, водили до оперного театру. Одним із найбільших вражень була опера «Євгеній Онєгін», особливо сцени балу та дуелі. Саме тоді, у гімназичні київські роки, він дивився вистави за участю уславлених корифеїв: Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Софії Тобілевич…
Захоплення малюванням, помножене на любов до театру, призвело до створення свого «своєрідного» театру в гімназії, в якому не було акторів, а тільки декорації, тіні, світлотінь… Пристрасний театрал, одержимий, закоханий раз і назавжди у сцену, наблизився до театру в ролі театрального фотографа — і це було парадоксом, бо він був гімназистом, сором’язливим, невпевненим, який не вмів зав’язати знайомство з кумирами-акторами. Однак усе в його житті було зумовлено: через дитячі враження до театральної фотографії, а потім… він став своєю людиною в Театрі Миколи Садовського. Ось де пройшли його театральні університети! День у день — протягом п’яти сезонів він як театральний фотограф (це відбувалося паралельно з навчанням у гімназії) спостерігав акторів за лаштунками, на репетиціях, під час вистав. Спостерігав і аналізував, як працюють гримери, художники-бутафори, реквізитори, люди інших театральних професій. Найбільше його приваблювала акторська справа. Підвернувся випадок: через брак професійних акторів у трупі театру йому довірили роль зі словами у виставі «Сватання на Гончарівці» за п’єсою Г. Квітки-Основ’яненка — роль другого свата Тимоша. Це було бойове хрещення, яке відкрило двері в нове життя, де на нього чекала головна справа життя — Театр.
Ставши студентом історико-філологічного факультету Київського університету, Василь продовжує вчитися театральній справі. З 1917 року його життя пов’язане з ім’ям Леся Курбаса, який створив якраз у цей час «Молодий театр». Революційні ідеї, творчі принципи естетики Курбаса надихнули Василька… Робота в «Молодому театрі», далі в Кийдрамте, потім у «Березолі» сприяла духовному зростанню творчої особистості, осягненню світу театру…
…В Одесу Василь Степанович вперше приїхав разом зі своєю дружиною-акторкою Любов’ю Гаккебуш 24 вересня 1926 року. Трупа Одеської української держдрами, яка відкрилася 7 листопада 1925 року виставою за п’єсою А. Луначарського «Підпалювачі», зустріла прибулих тепло, дружньо. 15 жовтня 1926 року відбулося відкриття другого сезону Одеської української держдрами. Йшла вистава «За двома зайцями» за п’єсою М. Старицького в драматургічній переробці В. Ярошенка, поставлена В. Васильком.
Новий художній керівник театру взяв курс на сучасну драматургію: він поставив «Кінець Криворільська» Б. Ромашова, «Республіка на колесах» Я. Мамонтова, «Яблуневий полон» І. Дніпровського, «Заколот» за романом Д. Фурманова… Однак обставини змусили Василька виїхати з Одеси.
Але коли керівництво Одеської української держдрами, тоді вже Театру імені Жовтневої революції, готуючись відзначити 125-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка, запросило його на постановку п’єси С. Голованівського «Доля поета», Василько, не роздумуючи, прийняв запрошення. А потім, вже після прем’єри, взяв на себе (майже через десятиліття) художнє керівництво театром, бо вірив у цей колектив. Василько прагнув підняти на вищий рівень культуру режисерської та акторської майстерності, зробити різноманітним та цікавим репертуар, переконати акторів у необхідності пошуку яскравої сценічної форми.
На афіші його театру мають стояти поруч імена драматургів-класиків, перш за все, Шекспіра, і твори сучасних авторів. У травні 1939 року Василько ставить героїчну епопею «Богдан Хмельницький» за п’єсою О. Корнійчука і цією виставою розпочне свої червневі гастролі в Ленінграді. Вистави театру буквально приголомшили глядача північної столиці потужністю та глибиною, підкорили сильним акторським ансамблем…
Втретє Одеса з’явилася в житті Василька у 1948 році: наказом голови Комітету у справах мистецтв від 25 червня 1948 року він був призначений художнім керівником Одеського театру імені Жовтневої революції. І знову, як у перший, другий раз, перед ним постало питання: з чого починати, який курс обрати для колективу?
Його вистави: «Земля», «У неділю вранці зілля збирала…» (обидві поставлені за власними інсценіровками повістей української письменниці О. Кобилянської), «Талан» М. Старицького, «Наймичка» за п’єсою І. Тобілевича та інші — мали явити Одесі саме такий театр. Але в середині 50-х років минулого століття Василько змушений був покинути театр… Він зайнявся драматургією, історією та теорією театру.
Однак пауза у його взаєминах з колективом Одеського українського театру була перервана двічі, в результаті чого з’явилися на сцені «Гайдамаки» за поемою Т. Шевченка в мізансценах Л. Курбаса, якого Василько до кінця своїх днів вважав своїм Вчителем, і вистава «Угрюм-ріка», поставлена за власною інсценіровкою повісті В. Шишкова…
Народний артист СРСР Василь Степанович Василько пішов із життя в березні 1972 року. Його поховали на 2-му Християнському цвинтарі… Через роки поруч із ним поховали і його Музу — вірного друга, порадника, дружину (другу після Л. Гаккебуш), акторку та балетмейстера театру Юлію Миколаївну Розумовську.
Український театр в Одесі носить ім’я видатного українського актора, режисера, драматурга, історика та теоретика сценічного мистецтва, народного артиста СРСР Василя Степановича Василька з 1995 року.
Хоча в житті цієї людини було не одне знакове місто, не один театральний колектив, що претендує на те, щоб носити його ім’я, але саме Одеса стала для Василька містом, що дарувало і щастя, і муки творчості, куди він приїжджав, звідки їхав за різних життєвих обставин і знову повертався.
На Одеській українській сцені він здійснив 30 постановок української та світової класики, сучасних п’єс, виступаючи часом у ролі драматурга. Вистави Василька увійшли до «золотого фонду» не тільки театру, що носить його ім’я, але й усього національного театру України.
На фасаді театру встановлено меморіальну дошку, що свідчить про те, що в цьому театрі працював видатний український режисер Василь Степанович Василько.
Пам’ятна дошка встановлена на фасаді будинку по вулиці Короленка, 10, де жив Майстер (всього за два квартали від його театрального Дому).
У театральному музеї зберігається безліч експонатів: афіші, програмки, фотографії, книги, малюнки, листи… крісло В. Василька.
Підсумкова книга життя Майстра (написана у 1967—1972 роках, видана після життя Майстра) називається «Театру віддане життя».
Такими є пам’ятні знаки великої долі Людини Театру.











