Грудень. 1941 рік. Південне Підмосков’я. Світанкова година. Щойно покинутий, спалений окупантами райцентр. Ще димляться-догоряють залишки житла та подвір’я. На вулицях — самотні погорільці, техніка, зброя, армійський мотлох. Двоє підлітків у лахмітті бігають від мотоцикла до пожеж, копаються біля одного, іншого. На площі, переходячи від залишків будинку до будинку, з’являється пара невідомих чудовиськ: величезні рудо-мишачої масті коні.

Слоняються, низько схиливши голови. Не володимирські гладкі битюги і не чернігівські важковози, а загадкові бродячі чужинці — іноземці. Прямі, наче телеграфні стовпи, слонячі ноги: ні суглобів, ні бабок, ні щиколоток. На цих високих опорах корпус — велика кругла цистерна в покритій шерстю шкірі, що закінчується (без крупа) з одного боку хвостиком-щіткою, як у лошати, з іншого — широчезною шиєю без гриви з головою-валізою, у якої стирчать вуха. З голодухи шастають і по садах-городах, підбираючи листя, припорошену снігом траву, обгризають дерева. У пошуках корму все йде в хід: сміття, папір уплітають за милу душу.

Пацани-підлітки, дивуючись і радіючи такому везінню — невідомим тварюкам-велетням, бігають за ними. Стали збирати і підкидати папір з різних упаковок. А коли дізналися, що підірвана друкарня, рвонули туди і, притягнувши оберемок друкованої продукції, стали щедро пригощати покинутих безхатьків. Потрапили газети і останніх випусків з карикатурами на Гітлера. Коняки, незважаючи ні на що, переступаючи з ноги на ногу, із задоволенням уплітали щедре частування, вдячно фыркаючи, відповідали хлопцям заохочувальним киванням голів.

Дід Іван, який був у полоні у німців у першу світову, розповів, що такі коняки і раніше служили ворогу буксиром у російському бездоріжжі.

…Коні зникли раптово і безслідно. Так і не збулася мрія хлопців-бешкетників викупати в Дону дивовижних коней, а коням напитися Дону. «Голодуха, брат, голодуха…»? Не вірю.