У понеділок, на 64-му році життя від онкологічного захворювання померла Валентина Толкунова, всенародно улюблена російська співачка, на піснях якої виросло наше покоління. Покоління радянських людей, що прийшли в цей світ у перші повоєнні роки. Валентина Василівна і сама народилася в 1946-му, самому першому післявоєнному…
У роки нашої юності Толкунова була ніби символом усього того, що ми любили, що було нам дороге. Вона говорила з нами мовою любові, і її пісні «Стою на полустаночке», «Поговори со мною, мама», «Носики-курносики», «Я не могу иначе» та багато інших знала і співала вся країна.
Життя подарувало мені єдину зустріч з Валентиною Василівною, але вона залишилася в пам’яті як одна з найсвітліших і найзначущіших. Чотири роки тому, в лютому 2006-го, Велика Співачка приїжджала до Одеси з сольним концертом, приуроченим до 40-річчя її творчої діяльності. Півдня перед виступом у театрі музкомедії вона провела з насельницями жіночого православного монастиря в Одесі, з настоятелькою якого Серафимою, як виявилося, була давно знайома. Матушка і запросила нас, кількох одеських журналістів, на зустріч зі знаменитою артисткою.
Запам’яталося, як щиро, тепло вона спілкувалася з черницями, вникаючи в подробиці їхнього буття. Як чекали її, як раділи інтересу до них бабусі з монастирського притулку. Вони теж пам’ятали її пісні, її срібний голос… Багато часу провела Валентина Василівна в музеї «Християнська Одеса», що створений при монастирі, помолилася в монастирському храмі…
Запам’яталися і її слова про Віру, про Православ’я — співачка була істинно віруючою людиною, можна сказати — просвітленою у вірі, і її ставлення до Бога якось магічно передавалося оточуючим. Близькі їй люди сьогодні розповідають, що Валентина Василівна часто відвідувала церкви. Сама ж вона говорила, що дуже любить бувати в монастирях, називаючи їх «місцями, де все підпорядковано Богу». Пишуть навіть, що кілька років тому В. В. Толкунова придбала будинок у Дивієво, щоб мати можливість усамітнюватися для молитов на святій землі Серафима Саровського.
Минулої неділі, вже перебуваючи в реанімації, Валентина Василівна попросила запросити до неї священика для соборування. І молилася, розповідають, не про себе, а про своїх рідних, яких тут залишала. До речі, і тоді в Одесі вона дуже тепло розповідала нам про свою сім’ю — про сина Миколу, його няню, яка стала членом сім’ї (роз’їжджаючи з концертами по містах і селах мамі часто доводилося залишати хлопчика на няню), про брата Сергія, заслуженого артиста Росії, виконавця народних пісень (він брав участь у її ювілейному сольному концерті в Одесі).
У її промовах, ставленні до оточуючих і ознак не було зарозумілості, якоїсь зірковості. Спокійна, м’яка, все розуміюча… Розумні очі, лагідна, добра усмішка і найбагатша коса, в яку, виходячи на сцену, вона вплітала нитку перлів, — такою назавжди залишиться в пам’яті. А ще, тепер уже тільки в записі, залишиться її голос. І понад три сотні пісень, у кожну з яких вона вклала і душу, і серце.
