Мама поїхала чотири роки тому до Росії на заробітки. У Москві за роботу штукатура-маляра платять майже втричі більше, ніж у нас. Можливо, вони з батьком вже тоді розійшлися, офіційно шлюб не був оформлений. Тато майже одразу одружився. Я залишилася жити з бабусею, татовою мамою. Коли питаю про свою маму, вони махають рукою: «Бачиш же, що тебе покинули?».

Часто плачу у своїй кімнаті. Мама не могла мене покинути. Я пам’ятаю, що вона мене любила. За ці чотири роки я виросла і змінилася. Багато чого розуміти стала. До багато чого стала ставитися не те що байдужіше — спокійніше. І навіть не знаю, чому все частіше згадую маму. Особливо її колискову, без якої не засинала. Не можу сказати, чи є автор у цього віршика, чи мама сама склала простенькі рими, але ім’я «Настя» там згадувалося. Надрукуйте, будь ласка, колискову. Може, якимось чином мама її прочитає? Я і підпишуся її прізвищем, хоча скрізь значуся на прізвищі тата.

Колискова

На бузку кущі
Спить комарик на листі.
В павутинці павучок
Ляг на картатий бочок.
Сховавши ніс у свої голки,
Відпочиває їжачок під ялинкою.
Забувши про всі справи,
У теплій нірці дрімають мишки.
Буде спати і моя Настя,
Сон кольоровий кличучи на щастя…

— останнє речення мама повторювала тричі. І я засинала з усмішкою. Повернися, мамо!