сб, 21 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Земля спотикання великої криги

Стверджувати, що сьогодні держава кинула спортсменів напризволяще, було б неправильно, хоча негативних прикладів вистачає. Тим не менш, Кабінет Міністрів своєю постановою від 3 листопада 2007 року виділив по 20 мільйонів гривень Одесі, Херсону, Калушу, Харкову та Донецьку на будівництво льодових Палаців спорту. У чотирьох містах програма спрацювала. В одному — ні. Вгадайте, в якому.

На Олімпійських іграх офіційного командного заліку не існує. На ділі ж фахівці та прості вболівальники постійно ведуть скрупульозний підрахунок (хто — очок, хто — медалей: кому що вигідніше), визначаючи, яка з країн виглядає сильнішою. Одеським любителям фігурного катання впору заводити власний рейтинг — серед міст.

Усім відомі імена олімпійських чемпіонів Віктора Петренка та Оксани Баюл, бронзових призерів Олени Грушиної та Руслана Гончарова. Однак список одеситів, які брали участь у «білих» Олімпіадах, набагато ширший. За підрахунками заступника голови обласної федерації, заслуженого працівника фізичної культури і спорту України Володимира Мельниченка, 35 вихованців одеської школи фігурного катання брали участь у семи Олімпіадах, завоювавши при цьому 4 золоті та 3 бронзові нагороди. Не всі вони на головних стартах чотириріччя представляли наше місто і навіть країну. Найбільш показовий приклад — дворазові олімпіоніки Євген Платов та Оксана Грищук, які переїхали до Москви. Ось і у Ванкувері, до якого зараз прикуті погляди мільйонів любителів спорту, на лід виходили наші земляки Станіслав Морозов, Анна Задорожнюк та Сергій Вербілло. На жаль, сьогодні вони захищають кольори Дніпропетровська та Києва.

Нічого ганебного у зміні місця проживання, звичайно, немає. Та ж Баюл приїхала до нас із Дніпропетровська, і тамтешні вболівальники по праву вважають її своєю. Хоча (у мене немає в цьому жодних сумнівів), не зустрінься на життєвому шляху Оксани Одеса, Галина Змієвська та Валентин Ніколаєв, ніколи б їй великою чемпіонкою не стати. Однак тут важливі мотиви, за якими спортсмени покидають рідне місто. Баюл від переїзду тільки виграла, Платов з Грищук — теж.

А як бути з десятками юних спортсменів, змушених виїжджати з Одеси практично в дитячому віці з однієї простої причини — вище рівня кандидата в майстри спорту на рідному льоду піднятися вони не можуть?

— Після того, як вийшов з ладу ковзанка у Палаці спорту, наша школа олімпійського резерву повністю перейшла на «Крижинку», — розповідає Володимир Мельниченко. — База виявилася в зруйнованому стані. Ми її повністю відремонтували — дах, льодове поле, машинне відділення. Замінили аміачні компресори на фреонові. У 2007 році встановили вентиляцію, у 2009-му здійснили посилення ферм перекриття. Все це за безпосередньої участі обласної держадміністрації. Є реальна надія, що в найближчому майбутньому будуть замінені труби льодового поля. Загалом, робимо все, що можемо.

А спортсмени їдуть. Тільки за останній час місто покинуло понад три десятки перспективних фігуристів. Розлучаються з Одесою і тренери — Тумановський, Біляєва, Лозовик. І процес цей закономірний. По-перше, незважаючи на героїчні зусилля колективу СДЮШОР «Крижинка», робота тут ведеться на техніці 70—80-х років минулого століття. По-друге, ковзанка елементарно не пристосована для підготовки фігуристів високого класу. Її розміри — 21,4 на 48,3 метра, тоді як за стандартом належить 30 на 60. І цілком природно, що одеські одинаки (готувати танцюристів в таких умовах можливості немає в принципі) на офіційних змаганнях програють суперникам ще до виходу на лід.

Таким чином, після закриття ковзанки у Палаці спорту Одеса з визнаного центру фігурного катання (в СРСР поступалася тільки Ленінграду та Москві) перетворилася на «подносчика снарядів», готуючи перспективні кадри для інших міст. Ну та гаразд, свої люди — порахуємося славою. Але в тому-то й біда, що відірвавшись від рідної землі, перейшовши до чужого тренера, звільнившись від батьківського контролю, молоді люди, як правило, не тільки зупиняються в рості, а навіть навпаки, регресують.

Тут доречно повернутися в не такі далекі часи. Сьогодні мало вже хто пам’ятає, що первинним будівельником Палацу спорту був знаменитий завод радіально-свердлильних верстатів. Але дуже швидко з’ясувалося, що навіть такому благополучному підприємству самотужки проєкт не витягнути. У підсумку Палац зводили перевіреним методом «народного будівництва», і в 1976 році він розчинив свої двері. Фігуристам на навчально-тренувальні збори було виділено 120 днів на рік. Функціонували також ковзанки «Морозко» та дві «Крижинки». Завдяки цьому фігурним катанням в Одесі займалися 4 тисячі осіб — було з кого обирати.

Показовий приклад. Під час підготовки Віктора Петренка до Олімпіади в Калгарі у Палаці спорту потрібно було терміново міняти стелю. Тоді до Одеси примчав міністр спорту М. М. Бака і не покидав її цілий тиждень, особисто контролюючи ремонтні роботи. У підсумку тренувальні плани були виконані в повному обсязі, а Петренко першим із радянських одинаків виграв олімпійську медаль.

Стверджувати, що сьогодні держава кинула спортсменів напризволяще, було б неправильно, хоча негативних прикладів вистачає. Тим не менш, Кабінет Міністрів своєю постановою від 3 листопада 2007 року виділив по 20 мільйонів гривень Одесі, Херсону, Калушу, Харкову та Донецьку на будівництво льодових Палаців спорту. У чотирьох містах програма спрацювала. В одному — ні. Вгадайте, в якому.

Каменем спотикання стала, звичайно ж, земля. Формально місто виділило ділянку на перетині вулиць Генерала Петрова та Іцхака Рабіна, але використовувати її немає жодної можливості.

Раніше ця земля належала Овідіопольському району, а коли увійшла до смуги міста, з’ясувалося, що на ній на законних підставах побудовані приватні гаражі. Федерації хокею та фігурного катання, об’єднавши зусилля, не заспокоїлися і запропонували як альтернативу ще п’ять ділянок, підготували проєкт майбутньої споруди. Але справа з мертвої точки не рухається.

— Не можу сказати, ніби місто не розуміє, що Одесі сучасний ковзанка потрібен, — не приховує емоцій В. Мельниченко. — Але пригнічує бюрократична вакханалія: документи кочують з кабінету в кабінет, а результату — жодного. Ось, наприклад, запропонували ми місце між Палацом спорту та «Олімпійцем». З управління архітектури послідувала відмова — через недотримання норм пожежної безпеки. Водночас у нас є позитивний висновок пожежної експертизи. Я не будівельник і не можу визначити, хто правий, але нестиковка очевидна. Можливо, пожежники не знайомі з якимись новими вимогами?

З ділянок, запропонованих фігуристами та хокеїстами, виділяється Ульяновський сквер. Існує, правда, якесь рішення, згідно з яким будувати будь-що в парках і скверах не можна. Але! Сквер, за твердженням тлумачного словника російської мови, є «невеликим громадським садом у місті». Так ось, можна з повною відповідальністю говорити, що ніякий це не сквер. Місце для вигулу кіз та коней — так, але ніяк не сквер. Тому що не знайдете ви там жодної алеї, жодної лавки, жодної клумби. Рідкісні дерева оточують великий занедбаний пустир. (Зауважу в дужках, що і висотку там звести неможливо — через близькість до аеропорту). І потім: чому, наприклад, у сквері Маринеско побудувати заправку можна, а в так званому Ульяновському сквері льодовий палац не можна? Розташований поруч інтернат № 4 — ще один аргумент на користь будівництва саме на цьому місці. Школа могла б взяти його під свій патронат. Десятки, а то й сотні дітей змогли б безкоштовно освоювати ази фігурного катання та хокею.

У Ванкувері Анна Задорожнюк та Сергій Вербілло в десятку кращих не пробилися. А чи були у них шанси?
У Ванкувері Анна Задорожнюк та Сергій Вербілло в десятку кращих не пробилися. А чи були у них шанси?

Азбучні істини свідчать: шлях до рекордів лежить через масовість, найвищого результату можна досягти лише в умовах жорсткої конкуренції. Прекрасно пам’ятаю роки, коли в Одесі по ходу сезону проводилося 5—6 змагань всесоюзного масштабу, в тому числі й міжнародний турнір на призи «Вечірньої Одеси». Сьогодні в це важко повірити, але тоді за кількістю іноземних делегацій ми змагалися з турніром на призи газети «Московські новини». Жеребкування в приміщенні «Вечірки» в присутності метрів фігурного катання проводив наш редактор Борис Федорович Дерев’янко. Саме в Одесі перші кроки робили майбутні знаменитості Катерина Гордєєва та Сергій Гриньков. Московські лідери Волков та Фадєєв побоювалися приїжджати до Одеси, бо при об’єктивному суддівстві наші хлопці їх, тодішніх перших номерів збірної, обігравали. І не тільки Віктор Петренко, а й його брат Володимир, Михайло Шмеркін, Юрій Цимбалюк, В’ячеслав Загороднюк, Василь Єременко… Ціла плеяда блискучих майстрів виросла на берегах Чорного моря!

Інтерес до фігурного катання в нашому місті, як і раніше, високий. На «Крижинці» займаються 300—350 осіб, з повним навантаженням працює і пункт прокату для всіх бажаючих. Більше двохсот дітей регулярно відвідують комерційний ковзанка «Умка», що в житловому масиві Котовського. Аналогічний будуватимуть на перетині вулиць Маршала Жукова та Академіка Глушка. Відкрилися ковзанки на Грецькій та Дерибасівській — і це чудово! Але погодьтеся: між 600 нинішніми та 4 тисячами минулих займаючихся є серйозна різниця. Не кажучи вже про те, що провести змагання більш-менш високого рангу в Одесі можливості немає.

А сучасний льодовий палац на Одещині буде в будь-якому випадку! Втомившись боротися з бюрократичною машиною, ентузіасти хокею та фігурного катання звернули свої погляди на Іллічівськ, і там їх почули — оперативно виділили ділянку в 4 гектари. Робоча група виїжджала до Херсона, де ознайомилася з побудованим там ковзанкою. Мало того, іллічівці пішли далі: вирішено за рахунок власних коштів звести цілий спортивний комплекс — з інтернатом, готелем, пунктом харчування, тренажерними залами.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса