У житті не багато людей, здатних червоніти й переживати. Мало тих, хто знає, що таке совість. Ще менше таких, кому боляче, коли болить в іншого, кому важко, якщо іншому погано і якщо з кимось вчинили несправедливо. І зовсім мало таких людей, які готові все кинути й допомогти іншому. Здатні самовіддано віддатися справі порятунку людини, що потрапила в біду. Готові до самопожертви, тобто битися до переможного кінця за порятунок іншої людини. Не родича, не друга і навіть не сусіда. А просто людини, що потрапила в біду, якій у цьому житті допомогти більше нікому. До таких людей я відношу Самвела Аміряна.

Він — зрілий і міцний чоловік, батько чотирьох дітей — Ніни, Софії, Анни та Грети. Молодша в третьому класі, а старшій вже за 20. Він завжди посміхається, бо радий людям. Ніжно любить свою дружину Сусанну, яка, за традиціями Сходу, цілком належить чоловікові, віддана йому і готова йти у вогонь і воду. Тим більше, що за всім цим і йти нікуди не потрібно. «Вогонь і вода» завжди в них під боком, «тут і поруч».

Працює він у благодійній організації «Народний союз за соціальну справедливість». Працює — це голосно сказано. Тому, що за роботу зазвичай платять, а тут з ранку до вечора — суцільні клопоти, і… безкоштовно.

Телефонують з Котовська. Жінка плутано розповідає, що несправедливо обрізали світло, чоловік — на заробітках, заплатити нічим… З Саратського району приїхала на прийом молода жінка, вся в сльозах: немає роботи, нічим платити за газ, чоловік зник у невідомому напрямку — ні грошей від нього, ні допомоги. А троє дітей хочуть їсти, причому щодня… Скарги з Ізмаїльського району: сільрада не виділяє землю пільговику, хоча інші, не пільговики, вже її отримали… У молодої жінки з Комінтернівського району вимагали гроші за оформлення документів для видачі паспорта замість вкраденого. Минуло півроку, але ні документів, ні паспорта. І, зрозуміло, гроші теж не повернули.

Подібних звернень щомісяця сотні. Взимку — менше, йдуть переважно одесити, що потрапили в біду, яких образили або до яких несправедливо поставилася влада. З весни зростають потоки листів-скарг і самих прохачів.

І в кожному такому випадку реакція одна: дзвонити, просити, переконувати чиновників і депутатів, від яких залежить вирішення питання. Звертатися з клопотаннями. Їхати.

Якщо випадок невідкладний, пов’язаний з хворобою або необхідністю втручання міліції, сільської ради, то Самвел Амірян «запрягає свого вірного коня». Це старенька, латана-перелатана, постійно ремонтована власними руками «Таврія». Його «Таврія». Його бензин. Його час. Його енергія та турбота.

Іноді після багатокілометрових поїздок по області, та ще й на голодний шлунок, він з ніг валиться. Бачити нікого не хочеться. До того ж, буває, що поїздка невдала, бо пообіцяли, а не зробили. Відмовили. Доводять, що скаржник не має рації. І що йому не варто допомагати, бо… є тисяча причин, що вміщуються в одну маленьку фразу: «Тому що невигідно: з клієнта нічого не візьмеш».

Але коли до союзу телефонують і дякують за те, що допомогли влаштуватися на роботу, помістити в лікарню і вилікувати хворого, направити справу до суду і виграти, отримати, нарешті, належну за законом допомогу… — сльози радості переповнюють душу. Самвел розквітає і скромно посміхається: «Це — не я. Всі працювали і всі старалися, я тільки крутив баранку».

Рух «Допоможи іншому» зростає і шириться. Люди, яким несподівано і безкоштовно допомогли, намагаються бути схожими на тих, хто допоміг їм у скрутну хвилину. Прагнуть жити за принципом «Тобі допомогли — допоможи іншому». І генератором цієї важливої справи є Самвел Амірян.

На цьому можна було б поставити крапку і підпис під цією замальовкою про справжню і мужню людину, якби не одне «але». Сам Самвел і його сім’я живе в напівзруйнованому будинку навпроти «Привозу». Якщо їхати 28-м або 5-м трамваєм, то можна бачити наполовину обвалений триповерховий будинок: тут до осені, поки не обвалилися стелі всіх поверхів, і жили всі шестеро. Але після тривалих потріскувань перекриттів і стін, вночі, за командою глави сім’ї, терміново переселилися в ліве крило. Тим і врятувалися. Там теж немає води та світла. Теж живуть щури та миші. І нестерпний холод. Особливо незатишно дітям, дівчаткам, маленьким крихіткам улюбленого тата, який, вони вірять, все може і все для них зробить…

Навколо, як і личить Південній Пальмірі, великому морському порту, багатому місту, місту високого гумору і ще вищої культури, стоять красиві будівлі, збудовані відповідно до останнього «писку» сучасної архітектури. Зліва і справа, попереду — через дорогу, там, де «Привоз» і «Новий Привоз». І ззаду теж ростуть красиві висотні будівлі, в які заселяються торгові установи, фірми і просто нові мешканці. Тільки цих шістьох ретельно оминає доля.

Але доля — адже це не злий і невідворотний рок. Вона кимось керується? Напевно, в місті існують містобудівники та генеральні плани архітектурного розвитку? Напевно, їх хтось розробляє, і затверджують отці міста? Напевно, в нашому мільйонному центрі є органи місцевого самоврядування, депутати та міський голова, покликані за службовим обов’язком дбати про своїх громадян? Їх, цих органів, немає або вони не дбають про громадян, які довірили їм свої справи? Або дбають, але не про таких?

Виходить, що в планах розвитку вулиці Пантелеймонівської, що напевно існують і лежать у надійних сейфах, немає нічого про сім’ю Аміряна? Про його працьовиту дружину, милих і терплячих дочок?

Десь ми читали і чули, що діти — наше майбутнє, що Україна вимирає, і щороку в ній стає на 300 тис. жителів менше. Що ж логічно випливає з цих фактів для нашої влади? Що потрібно їй терміново зробити?

Ця замальовка починається зі слів про те, що в нашому житті зустрічається не багато людей, здатних безкорисливо допомогти іншому, якщо тому погано. Хотілося б уточнити і поставити запитання одеситам, особливо заможним, підприємцям, що міцно стоять на землі, а також тим, хто при владі та в теплі: все-таки «не багато» чи він один — Самвел Амірян? Він же Дон Кіхот, Робін Гуд…

Відповіді надсилайте на адресу: вул. Пантелеймонівська. Ліве крило напівзруйнованої триповерхової будівлі навпроти «Привозу». Зліва, якщо їхати в бік моря.