Хлопцям про звірят
Якось у нашому дворі з’явилася Жуля, «позашлюбна» дочка кинутої кимось вівчарки. Вона була набагато меншою за свою матір, але успадкувала від неї великі виразні та розумні очі.
Жуля була дуже вдячна, коли вранці, дорогою на роботу, я залишала їй їжу, вона не накидалася на неї, як інші, а довго, поки я не ховалася за рогом, проводжала мене здивовано-вдячним поглядом.
Невдовзі Жуля вперше народила. Під кущем. Дворові діти, граючись, розтягли цуценят. Усі загинули.
Вдруге Жуля привела потомство вже в підвалі нашого будинку. Можливо, там було багато щурів, але на третій день після пологів, коли ми з сусідками сиділи на лавці у дворі, Жуля перетягла своїх дитинчат… до моїх ніг і сіла навпроти: «Врятуй нас!». Жінки зойкнули. Я ж отетеріла від небаченої довіри. І почала рятувати.
Стояв холодний листопад. Картонна коробка як «будка» вистачало ненадовго: пішли дощі. Цуценята вночі пищали, люди протестували, тому «будку» довелося переміщати майже по всьому периметру двору.
А невдовзі Жулю отруїли. На моїх очах вона з виттям сховалася в підвал і більше звідти не вийшла.
Більшість сусідів висловили обурення. Але тільки двоє з них — Тамара Георгіївна і тітка Тася (вже покійна) приєдналися до мене в порятунку беззахисних істот.
Холоди наступали все наполегливіше. І тоді я почала шукати господарів для цуценят, після чого можу стверджувати: якщо поставленої мети сильно добиваєшся, ти її досягнеш. Двоє цуценят поїхали в провінцію, одну самочку взяла моя співробітниця, одну віддали знайомому ліснику. А цуценя з Жулиними очима, трохи збентеживши домашніх, вирішила забрати собі. За пропозицією сестри його назвали Богданом (Богом даний). «Він надто серйозний, — сказала вона, — щоб назвати його простим собачим ім’ям».
Десь у півроку Богдан отримав у дворі прізвисько «красень-чоловік». Він усіх вражав своєю оригінальною красою — середніх розмірів (типу лайки) з мордочкою вовка (а точніше, щось середнє між вівчаркою і коллі), стирчачими вушками, великими розумними очима, кудлатою золотистою шерстю, бахромою на лапках і абсолютно неповторним хвостом — закинутим на спину ковилиноподібним букетом. Мене часто питали: «Що це за порода?».
Це був не тільки красивий, але й розумний пес. Він швидко засвоював команди. Без жодного навчання піднімався на задні лапи назустріч своїй мисці з їжею. На вулиці любив ставати врівень зі мною, спираючись передніми лапами на дерево або стовп. Заздалегідь відчував мій відхід з дому і мовчки йшов «на місце». Нашкодивши, винуватим мукав і при цьому намагався засунути морду мені під пахву.
А ось хижаком він не був. Зі своїми був дуже ласкавий. З домашньою Муркою у нього склалася взаємна любов. Дворові кішки, на загальний подив, терлися об його бахрому. Правда, деяких людей у парадній і на прогулянці Богдан облаював: «Не підходь!».
Якось у перші його роки ми зайшли далеченько від дому — квартали за два. На горизонті з’явився дог без повідця і намордника. П’яний господар, регочучи, нацькував його на Богдана. Собаки зазвичай уникають нерівного бою. І Богдан, ухилившись від дога, сильним ривком вивільнився з нашийника і помчав щосили. Дог кинувся за ним.
Я була в жаху. Куди дог зажене недосвідченого Богдана? Собак і слід простиг. Я металася по навколишніх дворах (на Черемушках вони безрозмірні). Зустріла дога, що повертався. А Богдана ніде не було. Я знайшла його на порозі нашої квартири зі щасливими очима. «Мчав до парадної через двір на граничній швидкості», — сміялася сусідка.
Він був господарем у домі. Попереджав про гостей під вхідними дверима, званих і незваних. Якимось особливим, неголосним гавкотом повідомляв про телефонні дзвінки і влаштовував галас, якщо ми не чули мурчиного падіння в рідкісних, на щастя, нападах епілепсії, а потім намагався її облизати.
Тварини в домі (особливо собака) — це багатий світ емоцій, якщо, звичайно, не збіднювати його прагматичними цілями. Це «вічна дитина» з відкритим, якимось бездонним довірою, здатною витягати з глибин вашої душі відповідну, можливо, ще дитячу радість.
…Нещодавно Богдана не стало. Незважаючи на візити лікаря, ми так і не зрозуміли, чому. За три дні до смерті Богдан з останніх сил вибрався з сусідньої кімнати, де було його «місце», і впав біля мого дивана. Він, як і Жуля колись, просив: «Врятуй!».
Я, звичайно, знаю: не ми перші, не ми останні, для кого важка втрата улюбленого собаки. Але щоразу це лише підтверджує приголомшливу собачу здатність проникати в людську душу.











