Борис Блох — чудовий піаніст, одесит, який працює за кордоном. Звична на сьогоднішній день ситуація. Він приїхав до рідного міста, щоб дати звичайний, рядовий абонементний концерт у філармонії. Втім, для справжнього майстра «звичайних концертів» не буває. Є три піаністи-одесити, за творчістю яких уважно стежу і від виступів яких завжди очікую якихось сюрпризів: Олексій Ботвінов, Сергій Терентьєв, Борис Блох.
Програма концерту була присвячена 200-річчю від дня смерті Йозефа Гайдна, 200-річчю від дня народження Фелікса Мендельсона, а заразом і 200-річчю від дня народження Роберта Шумана, яке гряде через кілька місяців. Таким чином, нам належало зануритися в живу історію музики. Між героями концерту немає антагонізму, наявне взаємне визнання один одного. І, тим не менш, через них рухається музика, змінюючись і стилістично, і змістовно. І якщо Борис Блох хотів підкреслити різницю між тим, хто в 1809 році помер, і тими, хто народився в цьому ж році або трохи пізніше, то мети своєї він домігся: контраст був надзвичайно виразним.
Перше відділення було цілком присвячене сонатам Гайдна. Я пам’ятаю записи його сонат у виконанні Ріхтера, Горовіца, Любові Тимофєєвої (остання записала всі його сонати — а їх не менше п’ятдесяти!). Блох, схоже, грає «свого Гайдна».
З перших же тактів сі-мінорної сонати — «щільність» і міць звучання. Чим більше я вслухався, тим гостріше відчував, що тут інше відчуття часу. Не тільки часу Гайдна, вісімнадцятого століття, але й часу взагалі. Почуття часу було наше, сьогоднішнє — з його динамічними контрастами, швидкістю протікання. Мені ніби не вистачало …сповільненості, неспішного споглядання. І …інтимності. Не секрет, що за часів Гайдна музикування було розраховане на невелике коло знавців-аматорів. Блох же грав у великому залі, розраховуючи на те, щоб кожен звук був чутний в останніх рядах. Невже епоха мас так радикально протистоїть інтимній довірливості? Але я чув одного разу, як піаніст грав у великому залі зовсім тихо, ніби для себе, змушуючи напружено вслухатися в кожен звук. І мене це переконувало.
Звичайно, Гайдн все одно перемагав, наприклад, в одній з частин сонати-партити, де виникала абсолютно дивовижна мелодія, яка ніби застигла в повітрі, своєю неспішною урочистою красою ніби сповіщаючи нам про щось важливе, піднесене. Але в цілому більш переконливим показалося мені друге, «романтичне» відділення концерту (яке, до речі, більш гаряче було зустрінуте публікою, яка неодноразово кричала «браво»).
Соль-мінорна соната Роберта Шумана прозвучала дивовижно цілісно, на одному диханні. Це не так просто, враховуючи контрасти його музики, наявність у всіх творах, а не тільки ранніх, ніби двох іпостасей шуманівського духу: активного, вольового Флорестана і меланхолійного Евсебія. «Активізм» романтичного духу мене сьогодні приваблює менше, ніж піднесена споглядальність, та й фантастична мрійливість. Ось і в сонаті я почув «мрії», свого роду сни наяву, які своєю піднесеністю і духовним поривом навіть нагадали мені Скрябіна.
Шість «Пісень без слів» Фелікса Мендельсона, присвячені Кларі Шуман, говорили самі за себе. Це дуже красиві п’єси — які були виконані бездоганно і, що називається, «приречені на успіх». Але виконаний після цього Полонез № 2 Ференца Ліста був і зовсім справжньою перлиною. Він був виконаний так, що думалося не про демонстративну віртуозність, а про дивовижно тонку красу, про артистизм, легкість, свободу…
Піаніста викликали, він охоче і багато грав на біс. Знову звучав Мендельсон. А у фіналі — мабуть, все ж таки не випадково — звучала саме рахманіновська «Елегія» з її тихою споглядальністю. Концерт завершувався «високою нотою», спрямованою до небес духу.
…Майстер — у повній зброї своєї майстерності, розумної і майже ювелірної, не можна сказати, що холодної, але й не дозволяючої емоціям взяти гору. Блох — прекрасний піаніст, але він вихований у світі, в якому «буйство емоцій» не вітається, в якому відкритої емоційності уникають. Емоції не повинні нас захоплювати, дозволяючи нам весь час контролювати своє сприйняття, акцентувати увагу на якості виконання. В результаті дуже точної і тонкої роботи виникає черговий виконавський шедевр. І ми кричимо «браво». А якщо мені при зустрічі з сучасним майстром хочеться ще «чогось», якщо в своїх смаках я розходжуся із сучасністю, то це моя особиста справа…











