Відшліфувати майстерність спортсмена до олімпійського рівня неймовірно важко — як огранувати алмаз, перетворивши його на діамант. Але як же важко знайти цей алмаз, перевернувши гори породи! Так само непросто серед тисяч і тисяч дітлахів знайти і виховати тих, хто потім стане гравцями команд майстрів, членами збірних. Це доля дитячих тренерів. Їхніх імен ніхто, або майже ніхто, не знає, але саме вони знаходять тих хлопчиків і дівчаток, які згодом захищатимуть честь країни.

Про одного такого великого тренера, нашого сучасника, який живе поруч із нами сьогодні в Одесі, я хочу розповісти. Це старший тренер одеської дитячо-юнацької спортивної школи №2 Микола Михайлович Загорюк.

Він народився після війни, 20 жовтня 1946 року, біля самого синього моря — на 16-й станції Великого Фонтану. Важке післявоєнне дитинство, як і сотні одеських хлопчаків, що жили біля моря, провів біля рибальських баркасів, пропахлих запахом бичків і кефалі, борти яких виблискували в променях зорі прилиплою сріблястою риб’ячою лускою. Вечорами спостерігав, як статечно клали кулі в лузи знамениті одеські гравці в не менш знаменитій більярдній на 16-й.

У недільні дні на майданчиках у численних санаторіях, що розкинулися на узбережжі, одесити та відпочивальники билися «на виліт» у волейбол. Він заворожено стежив за важким шкіряним шнурованим м’ячем, що злітав над сіткою.

Так непомітно волейбол увійшов у його життя і став його справою, справою всього життя. Упертий одеський хлопчисько, він домігся свого — зайняв місце у складі команди майстрів одеського СКА. Після того, як закінчив виступати, улюблений спорт не покинув: здобувши педагогічну освіту, став тренером.

— Побудувалися! — гулко звучить команда у спортзалі ДЮСШ №2 70-х років минулого століття, і хлопчаки, штовхаючись, намагаються якнайшвидше зайняти своє місце в строю.

— Футболка пом’ята, труси не випрасувані, — Микола Михайлович, завжди підтягнутий і акуратний, іде вздовж строю, прискіпливо оглядаючи учнів.

— Запам’ятайте! — повчально зауважує він, розгладжуючи великим і вказівним пальцями чудові вуса. — Яка людина в житті, така вона і на майданчику! Напра-во! Бігом…

Минали дні, місяці, роки. Весь цей час він стежив за своїми хлопчаками. Перше кохання, перша бійка, перша хлопчача дружба, а іноді, чого гріха таїти, перші цигарки та чарка — пацани ж, усе це відбувалося в нього на очах. Хто з ким дружить? Кого з ким поселити в один готельний номер на змаганнях? Кого з ким поставити в пару на тренуваннях?.. Нічого не можна упустити, все треба пояснити, виправити, знайти правильні слова.

Без жодних прохань батьків він відвідував школи, де вчилися «його діти», знав, яка ситуація в родині, кому потрібно допомогти. І ходив, просив, допомагав… Він умовляв батьків талановитих хлопчаків із невеликих містечок, щоб ті відпустили своїх чад потренуватися влітку в Одесі. Якщо не було де жити, вони знаходили притулок у нього вдома. У всьому йому завжди допомагала дружина Світлана Костянтинівна, також у минулому спортсменка, легкоатлетка. З нею, однією-єдиною, він продовжує йти по життю.

У ті часи гарна дитяча форма була проблемою. Все доводилося купувати за власний кошт. Не кожні батьки могли собі це дозволити. Тоді Микола Михайлович купував форму за свої гроші і, не бажаючи поставити батьків і хлопчиська в незручне становище, казав, що цей комплект придбано керівництвом школи. Бажаючи підгодувати хлопців, приносив пляшки соку, змушував пити його після тренування, називаючи це додатковим харчуванням, яке належить нам через серйозні фізичні навантаження.

«Толю! — звертався він до капітана команди Толика Бурлачука, простягаючи йому пляшку з соком. — Розливай!». І ми з почуттям глибокої поваги до самих себе вишиковувалися в чергу. А перед сніданком або обідом — він у їдальні (перевірить, щоб його хлопчаків не обділили). Перед їжею завжди, розгладивши вуса і піднявши вгору палець, з усмішкою пожартує: «Пам’ятайте правило: їж — пітні, працюй — мерзни!»

Ми, хлопчаки, його обожнювали. За очі називали — «вусатий». Жодного учня Микола Михайлович не відрахував, як неперспективного, якщо той пахав на тренуваннях і хотів грати. Якось після чергового перегляду керівництво школи висловило сумніви щодо перспективи автора цих рядків та ще одного хлопця. Микола Михайлович залишив нас у команді понад штат без оплати своєї праці, і так само понад штат взяв на літні збори до Молдови. Сказав просто: «Хочете грати? Вкалуйте! Восени подивимося».

І ми вкалували, просто не могли його підвести. У результаті, згодом обоє опинилися в команді майстрів, а Олег Смугильов став членом збірної команди Радянського Союзу, майстром спорту міжнародного класу, чемпіоном і призером чемпіонатів Радянського Союзу, Європи та світу.

Після розвалу Союзу для дитячих спортивних шкіл настали чорні дні. Відсутність фінансування, відмова від проведення дитячих турнірів, зборів призвели до повного розвалу системи підготовки спортсменів. Тренери поголовно йшли зі шкіл, щоб якось прогодувати себе і свої сім’ї. Він залишився. Вночі з рибалками ходив у море, добуваючи прожиток, вдень, практично без зарплати, з кількома такими ж одержимими соратниками, працював з дітьми. Спав у трамваї дорогою на тренування і назад. Як він вижив у ці роки, продовжуючи тренувати дітей, незрозуміло. Але він вистояв!

Вже кілька десятків років ми, його учні, щорічно приходимо до нього на день народження. На столі завжди смажені «бички», ставрида, в’ялена кефаль. Що сказати, 16-та станція… Серед безлічі гостей, які шанобливо називають іменинника «Михалич», обов’язково присутній його друг, ще один чудовий дитячий тренер Павло Семенович Рябко. Дружбу свою вони пронесли через багато років. Прекрасний «одеський» тост неодмінно виголосить чудовий дитячий хірург, учень Михалича Ігор Кондратьєв, і розмова про біди та перспективи одеського волейболу надовго стає основною темою суперечок гостей та іменинника.

Прикро, що спортивні чиновники, справедливо оцінюючи заслуги фахівців у галузі вищих спортивних досягнень, як правило, забувають дитячих тренерів. Вони не розпещені званнями та нагородами. Адже як було б справедливо, якби і на їхніх грудях красувалися медалі вихованців. Чи станеться це коли-небудь — невідомо. А поки Михалич знову йде до зали зі свистком на грудях. І знову діти із захопленням дивляться на свого тренера і слухають його настанови: «Запам’ятайте! Яка людина в житті, така вона і на майданчику!».