Поетичний фланг письменницького колективу Одеси 70—80-х років минулого століття був творчо потужний, добре відомий читацьким колам. Іван Рядченко, Володимир Гетьман, Ігор Неверов, Ізмаїл Гордон, Володимир Іванович, Борис Нечерда, Станіслав Стриженюк, Юрій Михайлик, Валентин Мороз, Тарас Федюк, Василь Сагайдак творчою активністю підтверджували репутації міцних професіоналів, відзначалися самобутністю поетичного письма. У цьому ряду одним із перших слід назвати й Володимира Домріна (1934—1985).
Це були літератори відмінно грамотні, присвячені в таємниці ремесла, глибоко знайомі з російською та українською культурами. Вони нарівні з університетськими професорами-критиками — Григорієм В’язовським, Іваном Дузем, Василем Фащенком, Андрієм Недзведським могли написати рецензію, відредагувати рукопис, результативно готували творчу зміну. А ще мої колеги підтримували різнобічні творчі та дружні зв’язки з письменниками Москви, Ленінграда, Кишинева, Болгарії, Польщі, Угорщини. Одесити культивували якісний віршований переклад: тільки у видавництві «Маяк» у той час побачила світ дюжина спільних антологічних та тематичних збірок.
Духовну конституцію Володимира Домріна сформували люди українського Причорномор’я — моряки та трудівники степових сіл, люди науки та творчості. Він беззавітно був закоханий у природу півдня — у простори Таврії та Бессарабії, у плавні Дунаю, Дністра та Дніпра, у романтичні дали Чорного моря. Домрін був спортсменом (у роки навчання в університеті ім. Мечникова займався гімнастикою), вправно водив машину (транспорту в Одесі було набагато менше — на «зеленій хвилі» ми, пам’ятаю, вдень проїхали Пушкінську без зупинки), любив подорожувати. Вроджена проникливість, уміння «вилущувати» поетичні деталі та образи з потоку життя і часу дозволяли Володимиру створювати хвилюючі та повнокровно духовні твори.
Компанійський, доброзичливий, легкий на гостре слівце, Домрін був нездатний на підступ, двоєдиність чи підлабузництво — у той час це вважалося долею графоманів. Він писав їдкі пародії та автопародії, міг у партійному комітеті без ухилень, вибачливих інтонацій вимовити: «Недарма ж я епітафію написав: — Ось про кого подбав обком…».
Раніше майже всі успішні письменники свідомо підкріплювали професійний багаж роботою в газетах, на радіо та телебаченні, на посадах редакторів видавництва та кіностудії. Це були в кращому сенсі публічні люди, а не пронозливі ходоки по начальницьких приймальнях. І коли Володимир Домрін взявся вести літературну студію в молодому місті Іллічівську, там його шанобливо сприйняли зовсім не тому, що він партійний висуванець. З часом цю студію так само майстерно вів фахівець-універсал В. Сагайдак. Коли не стало Домріна, Василь написав баладу-реквієм за старшим товаришем, який не метафорично, а «по життю» міг:
промити пеніциліном
очі правди
натрусити груш із верби
показати дорогу дорозі
обцілувати жінку
з волоссям стиглого глоду
врятувати Трою…
Одна з прижиттєвих книг Домріна (а на посмертну його книгу сьогоднішні транжири бюджетних грошей ніяк не спроможуться) називалася «Зоряна ріка». Такою рікою бачив долю, Вітчизну, російське слово Володимир Вікторович, народжений 13 вересня. 75 років тому…
Анатолій ГЛУЩАК.
В. Домрін
* * *
Хмари, подаровані мені,
М’яким оторочені світлом,
Ти побачиш і зимою, і літом
На заході далекій стороні.
Хмари, подаровані мені,
З душі перепливають у душу:
Тому й не стигнуть у стужу
Хмари, подаровані мені.
Хмари мерехтять у глибині
Очей твоїх, сором’язливих і суворих.
Немає без вас ні пісні, ні дороги,
Хмари, подаровані мені.
* * *
Зірка впала за озеро,
Риску залишивши в небесах.
Нехай спалах вогняний не скоро
Згасне у тебе в очах.
Нічна скрикує пташка,
Мерехтить місячна вода.
Сюди б знову повернутися
Через розлуки і роки.
Знову побачити, як на початку,
В очах у супутниці сивої
Не слід задумливої печалі,
А зоряний спалах золотий.











