пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

4 червня — століття від дня народження мого батька Айрона Степановича Арзуняна. Хоча батька давно немає, я не можу написати «покійного батька», оскільки живий він чи ні, достовірно нікому невідомо: 14 років тому, у 86-річному віці, він просто пішов з дому і зник безвісти — за випискою з рішення суду, «визнаний безвісно відсутнім».
БАТЬКО БУВ видатним фахівцем нафтогазової промисловості СРСР, у будь-якому куточку країни на підприємствах цієї галузі його знали. Проте, з його професійною відомістю все було не так просто.
Річ у тім, що він не займав великих адміністративних посад і не мав наукових ступенів, а був лише авторитетом, здобутим непересічними творчими та трудовими досягненнями. Причому, що стосується посад і ступенів, то його аж ніяк не обходили ними, а якраз навпаки: він сам уникав їх, тобто, по суті, був феноменом такого собі антикар’єризму.
Більшу частину своєї довгої трудової біографії він був не першим, а другим керівником — головним інженером СМУ, завучем технікуму. При ньому багаторазово змінювалися начальники СМУ, директори технікуму — і керівники міністерства щоразу пропонували йому зайняти ці посади, зрозуміло, терміново вступивши до партії. Але він завжди ухилявся від партії: «Я ще не відчуваю себе ідеологічно достатньо підкованим…», «Для мене це занадто велика відповідальність…».
Менш цінному працівникові цього б не пробачили, але йому завжди сходило з рук.
У 1905 РОЦІ МОЇ ДІДУСЬ І БАБУСЯ — Степан та Анна Арцруні (Арзуняни), — з маленьким старшим братом батька на руках, втекли з турецького міста Сівас до російського міста Одеси. Тут у них народилося ще п’ятеро дітей, зокрема, у 1909 р., — мій батько.
У своїх незавершених і неопублікованих спогадах він писав: «Ледве зводили кінці з кінцями, особливо важко було у 1921 р. Перехожі то тут, то там падали від голоду, але ніхто до них не підходив, бо допомогти було нічим. Увечері підводою збирали трупи. Хліб був рідкістю, здебільшого їли макуху. Замість взуття носили саморобні дерев’яшки.
12-річним хлопчиком зі старшим братом і групою дорослих вирушали через день на лимани, щоб добувати сіль, а потім цю сіль доставляли на станцію Сортувальна (біля Лузанівки), де міняли на продукти або продавали мішечникам…
Коли погіршилося становище з видобутком солі (її перестали купувати), мама продала сережки і каблучку — і купили тачку, обладнану дерев’яною бочкою, щоб возити воду в райони міста, куди вода не надходила: на Тираспольську, Старопортофранківську, Кузнечну, Дігтярну та ін. Спочатку бочки наповнювали біля будинку №1 по Червоному провулку, потім — у порту.
У 14 років я вступив різноробочим на взуттєву фабрику «Покоф», а потім слюсарем на металообробний завод ім. Г. І. Петровського. Щоб потрапити до вечірньої школи робітничої молоді, став на чергу (так тоді було) — і тільки через рік отримав путівку до школи на розі Толстого та Новосельської. Мої однокласники були підготовлені значно краще, ніж я, але це мене не знеохотило».
Батько ніколи не говорив мені про це, — але тепер, переїхавши до Сполучених Штатів і пізнавши на собі значущість мовного бар’єру, я уявляю собі, як нелегко йому було вчитися в російськомовній Одесі, народившись і живучи в сім’ї з вірменською мовою спілкування. Але прагнення до знань допомогло подолати мовний бар’єр:
«Після школи — рабфак, потім — інститут (теплотехнічний факультет Одеського політехнічного інституту), денне відділення. Протягом усього навчання в інституті десь ще працював: вантажником у порту, завгоспом у піонертаборі, культпрацівником у «Коопфото», вихователем у гуртожитку.
Приємним громадським обов’язком було призначення мене до художньо-політичної ради Українського театру, який був тоді найпопулярнішим в Одесі. Тут познайомився з драматургом Микитенком, композитором Данкевичем та акторами: Шумським, Гнат-Юрою, Ужвій, Нятко, Мацієвською, Дуклером та ін.; але потім їх перевели до Київського театру ім. Івана Франка, після чого Одеський український втратив свою популярність…»
ХОЧА В ЦІЛОМУ батько дистанціювався від офіційної ідеології першої країни соціалізму, але один з її аспектів він сприймав з ентузіазмом — індустріалізацію; як частину всесвітньої НТР (науково-технічної революції). І у своїй інженерній професії він завжди був захопленим романтиком.
А почалося все з дипломної роботи в інституті: «Поряд з традиційними, суто навчальними темами з теплових електростанцій, з’явилися і теми на реальній основі. Одна з них обговорювалася особливо жваво: проєкт котельні для Одеського сталепрокатного заводу ім. Ф. Е. Дзержинського… Мої друзі наполегливо радили мені не зв’язуватися з реальним проєктуванням, що вимагає досліджень, а взяти звичайну тему з теплової електростанції, за якою всі дані можна знайти в літературі. Чим більше мені радили не брати реальну тему, тим сильнішим було бажання взяти її. І ось я отримав у деканаті відповідне завдання».
Довелося тоді батькові — ще студентові — добре попрацювати, провести оригінальне дослідження. Але в результаті скептики були осоромлені: диплом був захищений на «відмінно».
Захистивши диплом, батько відразу ж отримав призначення на «Дзержинку». Але авторитет англійської фірми «Мак-Нікол», на чиїх котлах працювала «Дзержинка», був високий, — і спочатку дипломний проєкт батька на заводі сприйняли лише як навчальну роботу.
Але після двох поїздок до Москви, до міністерства (вдруге — вже з директором заводу), батько домігся врешті-решт реалізації свого проєкту: «Пропозиція інженера була втілена в життя: водотрубна частина котла піднята над колосниковими ґратами на
1 метр. В результаті збільшився об’єм топкового простору, а отже, і тепловіддача, підвищилася продуктивність котла на 15-20% при тому ж витраті палива. Впровадження раціоналізаторської пропозиції дало можливість зменшити чисельність обслуговуючого персоналу». «Директор запропонував мені зробити розрахунок економічного ефекту для виплати мені винагороди, але я від грошей відмовився. Було мені тоді 27 років»).
А У 1941 РОЦІ, ПЕРЕД САМОЮ ВІЙНОЮ, батька призвали на військову службу — молодшим лейтенантом артилерії. Але з початком війни, як цінний фахівець, він отримав бронь — і був призначений головним інженером СМУ нафтогазової промисловості.
У 1941 р. батько, мати і я евакуювалися до невеликого міста Камбарка (Приуралля), де близько року СМУ батька будувало нафтобазу. З Камбарки батько їхав кудись у тривале відрядження, про яке він розповів лише багато років потому.
Виявляється, його переправили до обложеного Ленінграда і привезли до А. А. Жданова, першого секретаря Ленінградського обкому партії. Той повіз його на замаскований аеродром, на якому стояли винищувачі, що не могли злетіти через відсутність бензину. Тягнути бензопровід по льоду Ладоги, під обстрілами, було божевіллям, але батько змушений був погодитися на це божевілля. І бензопровід був побудований: «Бензопровід, діаметром 102 мм і довжиною 29 км, прокладали по дну озера на глибині до 35 м. Він був споруджений за 43 дні — з 5 травня по 16 червня 1942 року. На східному березі озера побудували дві насосні станції, а на західному — резервуарні ємності та наливну естакаду. Щодня трубопровід подавав 400-600 тонн палива до Ленінграда. Загалом було доставлено 47,4 тис. тонн пального, з них 32,7 тис. тонн у 1942 році та 14,7 тис. тонн у 1943 році. Бензопровід пропрацював без аварій понад двадцять місяців і був відключений після зняття блокади». (Р. Н. Бахтізін, Б. Н. Мастобаєв, А. Є. Сощенко, А. М. Шаммазов, «Трубопровідний транспорт Росії»).
Після Камбарки та Ленінграда — будівництво нафтопроводів «Саратов — Москва», «Дашава — Київ», «Рені — Плоєшті»; будівництво нафтобаз і крекінг-заводів: в Увеці, Вапнярці, Рені, Одесі, Херсоні та ін. (за твердженням проєктів будівництва батько бував на прийомі у 
Л. П. Берії — тоді заступника І. В. Сталіна у Державному комітеті оборони).
ОБ’ЄКТИ НАФТОГАЗОВОЇ промисловості користувалися особливою увагою німецької бомбардувальної авіації, — так що бронь у таких, як мій батько, аж ніяк не була засобом відсидітися в тиші тилу. Ці люди теж були ніби на передовій, у них теж відбувалися «втрати живої сили і техніки».
У 1944 р. Румунія капітулювала перед радянськими військами і стала платити Радянському Союзу репарації, частина з яких мала йти нафтою. Для цього було вирішено побудувати нафтопровід «Рені — Плоєшті».
Радянський генерал військового підрозділу, зацікавленого в цьому нафтопроводі, запросив батька до себе в кабінет і запитав:
— А можете ви побудувати нафтопровід без проєктних креслень?
— За таке загрожує в’язниця, — відповів батько.
І генерал пояснив:
— Ми постійно нарощуємо кількість військової техніки в діючій армії, і пального стало гостро не вистачати. Це гальмує наступ наших військ і збільшує втрати. Навіть затверджені вже рекордні терміни проєктування та узгоджень займуть не менше трьох місяців… Додаткові три місяці війни з нестачею пального!
— Я буду захищати Вас у всіх інстанціях… — обіцяв генерал.
Зрозуміло було, що обіцянки обіцянками, але в разі невдачі, якоїсь серйозної аварії на майбутньому нафтопроводі — не зносити батькові голови. Однак — 1944 рік: вже відчувалося дихання перемоги. І батька теж охопив патріотичний порив.
…Проєктні креслення прийшли в Рені, коли нафтопровід був уже побудований і качав румунську нафту до Радянського Союзу. Генерал отримав черговий орден.
Ні, у буденному житті батько аж ніяк не був сміливцем — він був скоріше надто боязкий. Але, захоплений своєю інженерною професією, він часто втрачав межу між ризиком творчим і ризиком особистим. На щастя, інженерна удача завжди супроводжувала його.
Були в його біографії реконструкція будівлі Верховної Ради УРСР після пожежі в період окупації. Цитата зі спогадів: «Завдяки вибірковому оновленню металоконструкцій будівлю вдалося ввести в будівництво набагато раніше, ніж передбачалося, без шкоди для міцності та зовнішнього вигляду. Крім того, було зекономлено 250 000 рублів.
Потім переді мною поставили ще одне завдання — внести поправку в архітектурний вигляд будівлі. Оскільки вона на узвишші, то з найближчих вулиць не було видно купола, — ось мені й запропонували підняти його.
Піднімали вісьмома домкратами. Після цього підставляли заздалегідь виготовлені тумби з труб діаметром 325 мм і приварювали їх. Купол будівлі Верховної Ради зріс на
1 м 20 см». Про цей епізод я писав у своїй публікації «Відродження Києва» у «Вечірній Одесі» 17 квітня 1982 р.
А через рік аналогічно реконструював був батько купол залізничного вокзалу в Одесі.
БРАВ УЧАСТЬ БАТЬКО як експерт-нафтовик у комісії із затвердження проєкту нафтогавані Іллічівського порту. Тут експертиза батька запобігла серйозній помилці.
Проєкт передбачав прийом майбутньою нафтогавані найбільших на той час танкерів. Однак батько поінформував комісію, що на закордонних верфях будуються вже супертанкери набагато більшої вантажопідйомності. І, якщо не виправити проєкт, то до моменту завершення будівництва нафтогаваня виявиться застарілою, непридатною для їх прийому. Доводи батька були враховані, — і, хоч проєкт довелося здорожчати, зате конкурентоспроможність нафтогавані була забезпечена.
Найвідоміший з його винаходів — резервуар з безмоментним дахом для зберігання нафтопродуктів, що давав велику економію металу і увійшов до спеціальної літератури під назвою «Резервуар Арзуняна». У СРСР було побудовано кілька таких резервуарів, а в Китаї ця конструкція була прийнята як типова, і таких резервуарів було побудовано сотні. Як і в епізоді з «Дзержинкою», від можливого гонорару з Китаю до 100 000 рублів, при тодішньому курсі $1=65 копійок, батько відмовився (і довелося йому років 10 збирати гроші на першу свою автомашину — «Москвич-403»).
ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ пропрацював батько в Одеському технікумі газової та нафтової промисловості, який при ньому з невеликого навчального закладу перетворився на найбільший технікум України та один з найбільших у Радянському Союзі.
Він викладав і керував навчальною роботою як заступник директора технікуму. А ще — на ньому була організаційна робота з будівництва двох 9-поверхових будинків для працівників технікуму — перших будинків майбутньої вулиці Олександра Невського майбутнього мікрорайону Вузівський, в районі 5—7-ї станцій Чорноморської дороги.
Ним написані підручники: «Резервуари з безмоментним дахом для зберігання нафти та нафтопродуктів»; «Навчальний посібник для дипломного проєктування в технікумах» (спільно з 
А. В. Громовим та І. І. Матецьким); «Розрахунки магістральних нафтогазопроводів та нафтобаз»; «Спорудження нафтогазосховищ» (спільно з В. А. Афанасьєвим та А. Д. Прохоровим).
А ТЕПЕР — ПРО ПАМ’ЯТЬ ПРО ЛЮДИНУ. У 1989 р. батькові було 80 років, і він був у хорошому для свого віку фізичному та психічному стані. У будь-якому разі, на своїй машині «Жигулі» він відвіз мене з дружиною до Одеського вантажного порту і провіз портом до вантажного судна «Академік Благонравов», на якому ми й відчалили до Сполучених Штатів. А в Радянському Союзі зберігати права на водіння автомобіля в такому віці мало кому вдавалося.
Однак, живучи вже в Нью-Йорку, я дізнався, що в останній рік життя батько став іноді втрачати пам’ять. Траплялося, що він не міг знайти дорогу додому, і його приводили чужі люди.
У 1995 р. його квартира була в його відсутність пограбована, причому зникли і документи (напевно, для вписування в них інших прізвищ та вклеювання інших фотографій). А незабаром і сам він зник безвісти. І єдиний документ, який зараз є у мене, — це рішення суду про визнання його «безвісно відсутнім».
Два місяці тому я послав листи на ім’я директора Одеського технікуму газової та нафтової промисловості, де батько пропрацював чверть століття, і на ім’я мера Одеси, в якій батько народився і зник безвісти на 9-му десятку років життя, — з проханням допомогти в пошуках документів його і про нього в архіві технікуму та міста. Але, на жаль, досі я не отримав відповіді не тільки звичайною поштою, але й за вказаною мною в листах електронною адресою.
Я просив про можливість хоча б зробити ксерокопії того, що можна було б знайти (метричне свідоцтво, дипломи інституту та академії, трудова книжка, авторські свідоцтва на винаходи, автобіографія та ін.), — за такими ксерокопіями міг би зайти хтось із моїх родичів чи друзів, що проживають в Одесі. Але не тільки самі керівники, але й їхні канцелярії так і не відповіли мені.
Людина зникла безвісти… Але невже вона не залишила жодного сліду ні в установі, де вона працювала і яку по суті творила протягом чверті століття, ні в рідному місті, якому вона була вірна все своє життя?
Тим більше, що хоч він і не був особливою знаменитістю, — але не був і пересічним громадянином свого міста.
Едвіг АРЗУНЯН (Едуард Айронович Арзунян).
Позаштатний кореспондент «Вечірньої Одеси» 1970—1980 рр.
США, Нью-Йорк.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса