З завучем СШ № 101 Е. О. Іцкович ми випадково зустрілися нещодавно на вулиці Ольгіївській біля медичного університету. Елеонора Олександрівна — читач (і шанувальник) «Вечірньої Одеси» від дня її заснування, вона часто підказує і теми для виступів на сторінках нашої газети.
Цього разу сказала: «На сьогодні найгостріша проблема для сім’ї та школи — здоров’я дитини. Вітаю те, що в «Білому вітрилі» порушується питання про куріння. Мало того, що діти народжуються здебільшого нездоровими, харчуються нездоровою їжею, дихають нездоровим повітрям, — вони ще чи не з початкової школи набувають шкідливих звичок. Куріння — найпоширеніша з них. Здається найнешкідливішою. Але ж тільки здається! А цього не розуміють не тільки діти, а й дорослі. На жаль, і батьки теж…»
Тут Елеонора Олександрівна запропонувала мені зупинитися і подивитися на студентів медуніверситету (їх легко впізнати за білими халатами). Але пройшла одна групка хлопців-сирійців — без цигарок у рот. Потім дівчата з Індії з’явилися у воротах — теж без «димку». «Іноземці — не такі дурні, як наші хлопці та дівчата, — зазначила
Е. О. Іцкович. — Вони здоров’я бережуть…»
І точно. Наші хлопці одразу задимили, як вийшли, а за ними й дівчата дістали витонченими пальчиками витончені цигарки. «Хлопці, ви ж майбутні лікарі, — звернулася до них Елеонора Олександрівна. — Ви ж зобов’язані за обов’язком своєї професії пропагувати здоровий спосіб життя…» «Більше не будемо!» — запевнили студенти, щоб шкідлива тітка відчепилася (в цю ж мить, у всякому разі, вони не кинули цигарки на землю).
«А дівчата ще ж і майбутні мами,— сумно зауважила моя співрозмовниця. — Потім у школі дивишся на землисті обличчя малюків — серце кров’ю обливається. Але мало вже чим можна допомогти».
Дівчата, і правда: не тільки ж студентки медуніверситету — майбутні мами, але й ви всі теж. Тож оголосіть бій курінню. Тільки оголосити бій замало, як було кимось жартома відзначено. Треба його ще виграти. Але це у ваших силах. Особливо якщо курити ви ще й не починали. Постарайтеся зупинити й своїх друзів.
Тетяна НІКОЛАЄВА.
«Не вмію вітатися…»
У мене по сусідству живе малюк… Нехай буде хоча б і Кирюшка. Це дуже цікава особистість. Кирюшка виріс на моїх очах. Бабусь-дідусів в Одесі у сім’ї немає, батькам ніколи, тому вони часто просили мене погуляти з Кирилом, коли він був маленьким. Я дивувалася, що в три-чотири роки можна бути таким розумненьким-розумненьким. Кирю не віддавали в дитячий садок, тому що батьки не зробили йому необхідні щеплення (вони принципово налаштовані проти будь-якого втручання в людський організм). Мені здавалося це правильним: що в саду робити дитині, яка до п’яти років навчилася читати, писати, рахувати?
Цього року Кирило пішов до школи. Вибрали для нього престижну гімназію. Тобто поки що це звичайна початкова школа, але вона при гімназії, вимоги все ж підвищені. У всякому разі, співбесіда восени відбулася, Кирило був на висоті.
А тепер Кирюшка не хоче ходити до школи. Придумує різні відмовки (болить голова, живіт, нога, рука, палець…), доходить до істерики з катанням по підлозі. Мама хлопчика попросила мене по-дружньому поговорити з ним, щоб з’ясувати причини небажання відвідувати школу. Адже вчитися йому неважко, він знає набагато більше за своїх однолітків.
Я поговорила. І зрозуміла: Кирило не вміє спілкуватися з людьми — як з дітьми, так і з дорослими. Багато дрібниць звичайного життя напружують його більше, ніж найскладніші приклади з математики. Кирюшка, наприклад, мучиться від того, що не знає, в який момент у класі всім сказати «Привіт!» (одразу увійшовши до класу чи підійшовши до своєї парти?) і як привітатися з учителем у коридорі. Дечому я його навчила. Переконала, що треба тільки почати спілкуватися, а потім все піде як по маслу. Але чи послідує він порадам? Чи вистачить сміливості без підтримки змінитися? Постараюся поспостерігати за ним.
Ось, виявляється, для чого потрібен дитячий садок — для того, щоб навчитися якщо не дружити, то хоча б спілкуватися. До речі, чула, що зараз у дитячі садки встановилася велика черга через зростання народжуваності. Отже, «Кирюшчині проблеми» виникнуть у багатьох малюків?
Тетяна МАРКОВА.
бувальщина
Бабусина обручка
Скільки себе пам’ятала, Натка жила з бабусею. Батька наче й взагалі в природі не існувало, а мати постійно їздила до Росії на заробітки (благо, було до кого — там міцно влаштувалася якась родичка з двоюрідних-троюрідних). У матеріальному плані не бідували вони з бабусею, хоча й не розкошували, а в моральному Натка не страждала, бо баба Оля душу їй віддавала. Розповідали, що як тільки Натулечка з’явилася на світ, новоявлена бабуся подала на роботі заяву про звільнення (правда, до того часу була Ольга Сергіївна вже пенсіонеркою). «Материнських почуттів з донькою не вдалося пережити,— жартувала,— так з онучкою надолужу».
І це були щасливі Наташині роки. У той час, як мами тягли інших малюків до дитячого садка, Натка із задоволенням залазила глибше під ковдру і слухала, як бабуся топить піч (газ у їхньому приватному будинку провели пізніше), пече млинці, варить кашу. Вікна восени запотівали від перепаду температур, а взимку мороз малював на них дивовижні візерунки…
Втім, тепер Наталі вже 15 років, у її житті минулої зими сталася важлива подія: вона, нарешті, почала зустрічатися з хлопцем. Багато вона читала про перше кохання. Боялася, що й у неї піде за тим самим сценарієм, що й у більшості дівчат: розчарування і розрив. Але її Санько ось уже майже рік залишався добрим, поступливим, смішним і нічого такого собі не дозволяв, про що розповідали зі свого досвіду подружки. Він був їй як улюблений старший брат.
Наташа хотіла бачити Санька частіше. Тепер і захоплювалася вона тим самим, чим він, — читала ті ж книги і дивилася ті ж фільми, навіть новий хороший анекдот поспішала розповісти йому, щоб разом посміятися (потім можна і забути).
Наближався Новий рік — свято, яке вони з Саньком мали відзначити в одній компанії, а значить, за прикметою, весь наступний рік теж проведуть разом.
Натка не переживала, як інші дівчата, в що ж їй одягнутися: баба Оля чудово шила. Ще влітку на одному з ринків вони побачили скромну і милу тканину: молочного кольору, але якщо придивитися — ще й із золотою іскрою. Бабуся довго шила костюм. А коли закінчила, Натці не хотілося його знімати: невідомим чином підкреслив він її «карі очі, чорні брови», яскраві губи, ніжний рум’янець. Це була та річ, про яку кажуть: «Моє!» Навіть прискіплива бабуся залишилася задоволена своєю роботою.
Наташа з нетерпінням чекала настання свята. Але при цьому відчувала, що чогось не вистачає в її вбранні, хоча туфельки теж підібралися класні. У черговий раз надівши костюмчик і розглядаючи себе у великому старовинному дзеркалі, Натка раптом приклала золотистий фантик-бантик від цукерки, яку жувала, до коміра піджака. І завмерла: не вистачало крихітної, але саме золота прикраси, яка змусила б сяяти золоту іскорку тканини.
Наталя рідко носила прикраси. Не в тому причина навіть, що зайвих грошей у сім’ї не було. Хоча й це позначалося: «залізячки» під срібло і золото чіпляти не хотілося, а на справжнє не вистачало. Однак думка про золоту брошку тепер не виходила у дівчини з голови. А у бабусі в шкатулці лежала широка (за модою 70-х років минулого століття) обручка. З нею була пов’язана романтична історія кохання бабусі та дідуся (дід помер десять років тому): молодий Михайло купив юній Олічці подарунок, не міряючи, оскільки не знав про жодні розміри, «на око» — чим здивував продавчиню. І помилився в розмірі! Олічка не змогла надіти обручку на палець, але й продати-обміняти не захотіла. Вона весь час пролежала на полиці в серванті, а молоді якось обійшлися без цих обов’язкових весільних атрибутів. Життя, між іншим, прожили щасливо.
Це кільце Натка і витягла на світло, думаючи, що баба Оля про нього давно забула. Чесно сказати, щось трохи подряпало її душу, але зі своєю совістю дівчинка домовилася швидко: непотрібна річ, потім якось все владнається.
Наталя пішла до ювелірної майстерні і досить виразно пояснила, чого хоче. Ювелір запросив чималі гроші за роботу, але запевнив, що зробить чудовий комплект з її «морально застарілого» золота: не тільки брошку, але й колечко в тому ж стилі. Натка віддала всі свої заощадження. Нові прикраси того варті!
Бабусю вона застала вдома засмученою: загубилася обручка. «Та ти ж її сто років не діставала!» — раптом почала брехати Натка. «Діставала, Наташенько,— зітхнула баба Оля.— Як мене життя «дістане», висловлюючись твоїми словами, так покладу я ввечері на стіл обручку, п’ятдесят грамів коньячку вип’ю, Мішу згадаю, поплачу — і легше стає. А ти не знала тому, що соромно мені у слабкості своїй зізнатися було». Бабуся скорботно зітхала: обручку кішка, напевно, закотила в щілину — взяли Мурку кошеням з вулиці і не змогли відвчити від вуличних звичок, стіл вона завжди перевіряла.
Увечері Натка не змогла заснути. Вона встала з ліжка і, схлипуючи, побрела до кімнати баби Олі. Баба Оля так злякалася Натчиних сліз, що коли дізналася причину їх, тільки засміялася: «Оце Міші-то приємно на тому світі буде! Вдруге його подарунок велику радість приніс…»
І вранці Наталя прокинулася зовсім щасливою.
Олена МИХАЙЛОВА.
Посміхніться!
З ваших листів
Любов — почуття цілком перечікуване і переживане, як я переконалася.
* * *
Якщо вас спіткало нерозділене кохання, відповідайте йому тим же.
* * *
Стріла Амура може пронизати вашу душу до п’ят.
* * *
Любов у шкільному віці приходить і йде, а погані оцінки залишаються.
* * *
Наша класна керівниця любить читати нотації на теми любові.
* * *
Любов повинна приносити плідність у життя людини.
* * *
Подруга обманним шляхом заволоділа моєю любов’ю.
* * *
Перед тим, як завести любов, потрібно подумати про те, як ти її втратиш.











