вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Замість рецензії
Глядачі, що жують попкорн у кінотеатрі, — це вже інші люди. Інші, в сенсі — не такі, як ми. Принципово, зовсім інші. Я нікого не засуджую. Просто констатую факт.
У залі, навколо мене, «інших» було безліч. Попереду, справа і зліва, позаду, з коробками повними хрусткого кукурудзяного продукту, вони відчайдушно жували. Звук, що виходив із ротів, що жували, перекривав гуркіт системи Долбі — на екрані розгорталися події першої світової війни. Кров, біль, страх, мужність, страждання, співчуття, гордість, щастя перемоги — все переплелося, все змішалося, як у справжньому житті. Цей фільм дійсно чіпляє за живе. За щось, що ще є всередині (можливо, душа?). Мене чіпляє.
Але «Адмірал» знятий все ж таки скоріше не для мене, і не для таких, як я. У нас же були «Війна і мир», «Зірка полоненого щастя», «Вони билися за Батьківщину», «Батько солдата»… Багато в чому завдяки цим фільмам, ми вчилися відрізняти добро від зла. І болісно намагалися зрозуміти, чому зло так часто перемагає добро. Але навіть не знайшовши відповіді, після, або, вірніше сказати, в результаті цих роздумів, ставали трохи чистішими, трохи кращими і, якщо хочете, — нехай трохи, але сильнішими. І хтозна, можливо, саме це «трохи», отримане колись, допомагає нашому поколінню виживати зараз (правда, справедливість заради, потрібно сказати, допомагає далеко не всім).
«Адмірал», що так сильно зачіпає всі ті ж струни в нас, вчорашніх, знятий якраз для них — сьогоднішніх. Дуже юних і просто молодих. Для тих, хто основи моралі та етики черпав у «Бригаді» і «Браті-1» — «Браті-2». Це їхній кіноязык, це їхній темп життя, це їхні швидкості. Тільки тема — вічна. Про віру — в Бога, у Вітчизну, у друга. Про надію, якій не судилося збутися, але яка є і допомагає жити, допомагає дожити, залишившись людиною, не зрадивши і не злякавшись. І про любов. Любов до Батьківщини, любов до дитини, любов до жінки. Загалом, «Адмірал» — це фільм про віру, надію і любов. І головна тут — любов.
Батальні сцени змінюються ліричними, тихими, окресленими півтонами. Його півстогін-напіввидих — «ми не повинні більше бачитися…» Його ж дивна, неможлива, все пояснювальна відповідь на її запитання «чому?» — «тому що я люблю Вас».
І раптом виразно стає чутна тиша. Тиша, що настала в глядацькій залі. Вони перестали жувати! Перестали!
Цей фільм, якщо хочете, наше побачення з ними. Побачення нас — колишніх, з ними — нинішніми. Саме в цьому просторі ми можемо несподівано зустрітися. І почати розуміти один одного, без поправки на вік. Тому що в такі хвилини головним стає щось незалежне від миттєвості життя. Можливо, знову душа? Людська душа, що страждає, співчуває і так добре відрізняє добро від зла…
А драма, що розгортається на екрані, переростає в трагедію.
І хтось, не витримавши, неголосно схлипує поруч. І виявляється, що це не дівчина.
— Господи, чому ж ти їм не допоможеш? — чую я шепіт неподалік…
І знову, вкотре, не знаходжу на це запитання відповіді. Але зате тепер я знаю — вони його теж шукають. І, отже, не все втрачено. І вже не так безнадійно звучить у вухах остання фраза з фільму. Фраза, що проговорюється кілька разів з екрана певним режисером і ніби обрамляє основний сюжет, — ДЕ Я ВЗЯМУ ТЕПЕР ТАКІ ОБЛИЧЧЯ…
З глядацької зали виходили мовчки. На підлокітниках стояли кинуті бочонки з не з’їденим попкорном. Про що ми мовчали, ми всі — молоді і не дуже, такі різні в повсякденній метушні і так схожі один на одного в ці рідкісні хвилини задумливості… Та все про те ж — про віру, надію і любов. І головна тут — любов.
Юлія ЖЕНЕВСЬКА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса