
Онуки Цванга, рідні та двоюрідні брати й сестри.
Чоловік представився: Цванг, Роман. А в мене миттєва асоціація з давно минулих часів: пташка сойка! Я у відрядженні в Балті, скрипучими сходами піднімаюся до редакції районної газети, виходжу на балкон, і тут з єдиного дерева злітає диво-пташка з яскраво-блакитними підкрилами! «Звичайна сойка, — звучить ззаду поблажливий голос редактора Сені Цванга, — сестриця ворони, їх багато в наших лісах»… Шугнувши з пам’яті сойку-злодійку, питаю нового знайомого: «А Цванг Семен?..». «Мій двоюрідний брат, — відповідає той, — У нас немає однофамільців, тільки рідня!». І на стіл переді мною лягають старі фотографії.
ОСЬ СОЛІДНИЙ пан у мундирі із золотими ґудзиками. Це Маркус (Мордехай) Цванг — вчитель російської словесності, наглядач єврейських навчальних закладів Балтського повіту. Мундир, а також кортик із золотим ефесом пожалував йому на урочистому обіді російський імператор, який відвідав місто у 1912 році. На ефесі коротка напис: «За освіту Маркусу Цвангу. Микола II».
Так була відзначена заслуга людини, яка заснувала у своєму місті приватне єврейське комерційне училище з викладанням російською мовою, куди з часом стали вступати діти не тільки з єврейських родин, бо викладання в училищі Цванга велося на високому рівні. Чимало його випускників стали відомими людьми, — письменник Віктор Фінк, історик Абрам Приблуда, доктор медицини Михайло Бронштейн, ректор Саратовського університету Григорій Русаков. Семен Цванг, в архіві якого зберігається зараз групова фотографія училища (приблизно 1911 р.), звернув мою увагу на білі стрічки на грудях деяких дітей — це, стверджує він, учні православної віри. Директор Цванг — третій зліва серед дорослих чоловіків у центрі знімка.
Досточтимий Маркус Цванг — дід мого нового знайомого, доктора Романа та старого знайомого, редактора Семена, а також інших хлопчиків і дівчаток — ось цих, що сфотографовані на сходинках балтського будинку. Юзик, він крайній праворуч, вишикував рідних і двоюрідних за старшинством (втім, Рому довелося переставити: він хоч і наймолодший, але зростом перевершив Арончика), потім натиснув на важіль фотоапарата і встиг стати в стрій до того, як «вилетіла пташка». Колективне фотографування юних Цвангів відбувалося приблизно в 1935 році.
Роман Львович називає імена. В самому низу — Арон, якого згодом стали звати Аркадієм, він живе в Донецьку, пенсіонер, а раніше викладав в університеті. Зараз там викладає його син, професор. Наступний — Рома, про нього я ще розповім. За ним — Аркадій (так, виходить ще один, втім, у рідні його звуть Кашиком); він також кандидат наук, вишівський викладач у минулому, а нині пенсіонер, що живе в Ашдоді. Далі стоїть Сеня, майбутній журналіст, мій колега. За ним — Фройка, або, як його частіше називали, — Федя, рідний брат Семена; цей хлопчик стане токарем і загине в молодому віці. Вище — дві дівчинки, вони старші за хлопчаків. Фаня Цванг-Комарова, вчителька, зараз проживає в Кишиневі. Вона дивом вижила в роки війни в балтському гетто. Наступна — Циля, основну частину життя прожила в Одесі. Замикає шеренгу Юзик; він стане професійним фотографом і закінчить свої дні в Чернівцях…
На цьому передвоєнному знімку закарбовані, однак, не всі онуки Маркуса і Толси Цвангів, тут діти лише трьох їхніх синів: Рувіна, Мойсея та Леви. Був і четвертий, найстарший — Гриша. І були дві доньки: Беліна та Роза. Але на той час вони зі своїм потомством перебували далеко від міста Балти: у підмандатній Палестині.
У смутний час Громадянської війни, на хвилі погромів Цванги терміново покинули Балту, а потім і межі майбутнього СРСР. Усі, крім Рувіна, який перебував на той момент у пошуках свого щастя в Аргентині. Передбачалося, що він незабаром приєднається до родини.
Але Рувін обрав Балту. Більше того, повернулася назад родина Мойсея з народженим на Землі Обітованій немовлям-сином, Аркашею. На свою погибель повернувся цей чоловік: за ним, шанованим директором школи, прийдуть одного разу вночі гебісти і заберуть назавжди. Став рватися з батьківського дому у зворотний шлях і Лева. Його нестримно вабила велика любов. Дівчину звали Фанею, вони познайомилися в Бірзулі (нині Котовськ), на похороні Григорія Котовського. Вона була з бідної родини, дочка м’ясника, і такий вибір для Цвангів виглядав мезальянсом. Леві спробували було посватати наречену в Палестині, але він марив своєю Фанею! І, посварившись із родиною, хлопець вирушив до Хайфи, найнявся «за харчі» кочегаром на пароплав, що прямував до Одеси. Рейс тривав 12 діб. Ледь ступивши на берег, він поспішив оформити шлюб зі своєю коханою, і до Балти вони з’явилися вже подружжям.
ОТЖЕ, могутнє родинне древо Цвангів простягнуло гілку до Палестини, пустило молоді пагони. І живуть вони тепер у різних містах і країнах. А в Балті більше не живуть…
«У дитинстві я чув, що частина родини батька в роки громадянської війни тікала від петлюрівців за рубіж, чи то до Аргентини, чи то до Палестини. Припускаю, мама свідомо приховувала це, остерігаючись переслідувань КДБ. І тільки в квітні 1991-го року, виїхавши з родиною до Ізраїлю, дізнався, що в Тель-Авіві, Холоні та інших містах цієї країни живуть мої двоюрідні брати і сестри, а також 96-річна тітка Беліна — рідна сестра батька», — розповідає Семен Цванг у своїй автобіографії в Інтернеті.
Одного разу на сайті міста Балти він виявив фотографію: молоді Маркус і Толса з малими дітьми — Гришею, Рувіном, тобто майбутнім Сеніним татом і, ймовірно, Беліною — немовля на руках у матері явно дівчинка. Цей знімок надійшов з Канади, з міста Калгарі, від учителя-пенсіонера Шелла Берковича. Чоловік розшукував родичів-балтчан, серед яких можуть бути Цванги. А минулого року він і сам завітав до Тель-Авіва.
— Він привіз із собою родовід, який у номері готелю розгорнути не зміг, не поміщався. Довелося вийти в коридор, і там він розкотився метрів на вісім! Понад двісті імен було в тому генеалогічному древі. В Ізраїлі Шелл додав до нього ще чимало, — розповідає лікар Роман Львович Цванг, який вирушив на зустріч з канадським гостем разом із дружиною та сином.
Доктор Цванг. На це звернення в Ізраїлі сьогодні можуть відгукнутися: сам Роман Львович, кандидат медичних наук, відомий організатор охорони здоров’я в колишньому СРСР; його дружина Фаня — лікар-рентгенолог; їхній син Едуард — гастроентеролог, доктор медицини; дружина сина Марина, — педіатр, кандидат медицини; онук Алекс — фізіотерапевт і його дружина Іра — стоматолог. Ціла поліклініка! Є й ще лікарі в цьому широко простягнутому у світі клані.
Родинне древо приростає не тільки вгору і вшир: заглиблюються корені. Семен після приїзду до країни, де можна не боятися зв’язку з закордонними родичами, розпочав пошук предків, — адже не з діда ж Маркуса починалися Цванги! Він пише в Інтернеті:
«У пошуку родинних коренів мені вдалося зробити відкриття. Виявляється, прадід мій, Мендель Цванг, засланий царським режимом до Тобольська, увійшов в історію освоєння Сибіру. Він був одним із перших євреїв, які поряд з корінними жителями піднімали економіку цього краю. Про його спадкоємців написав історик
Р. Івонін з Барнаула».
ГАЗЕТНІ СМУГИ не місце для розгорнутої саги про великий єврейський клан, що відбив у своїх долях всю історію, щонайменше, XX століття. Але хоча б про трьох Цвангів з передвоєнного дитячого знімка, що живуть нині в Ізраїлі, хоча б коротко, як не розповісти!
Почну зі старшого з двоюрідних, Семена. Він народився у 24-му, в родині Рувіна, начальника паспортного столу Балти та Іди, виховательки дитсадка. Перші вірші опублікував у районній газеті. Один з них, надрукований 23 червня 1941 року під заголовком «Смерть фашизму!», привів німців, які захопили місто, до будинку Цвангів, аби стратити автора. Але він, 17-річний Семочка, вже був на фронті, куди пішов добровольцем. Пройшов усю війну. Розвідник, комсорг батальйону. Був двічі поранений. Нагороджений трьома орденами і двома медалями «За відвагу».
Невдовзі після звільнення Балти надійшла на адресу Іди Цванг «похоронка»: «Ваш син… поліг смертю хоробрих…». На щастя, та жінка була не мама Семена Цванга, а її тезка, вдова дядька Мойсея, який зник у гебешних застінках. Вона ще не встигла оговтатися від пережитого в гетто, а тут таке лихо! Слава богу, — подумала, — що мама Семочки, теж Іда Цванг, перебуває в евакуації і не знає про його загибель, треба буде її підготувати… Але невдовзі, 29 березня 44-го, пролунав стукіт у двері, і чоловічий голос покликав: «Тітко Ідо, відчиніть, це я, Сема!». Вона довго не відчиняла, — адже Сема загинув, а час неспокійний, хіба мало хто рветься вночі до будинку! Однак це був Сема, — його частина йшла на Захід через Балту, а «похоронка» виявилася помилкою…
Після війни він працював піонервожатим у дитбудинку, за комсомольською путівкою їздив на відновлення шахт Донбасу, закінчив університет і став журналістом. А крім газетної обов’язковості, писав вірші (які виходили в періодиці та окремими збірками, ставали піснями), п’єси — їх ставив у Балті народний театр… Після приїзду до Ізраїлю (1991) активно зайнявся громадською роботою, випустив дві книги віршів, організовує творчі вечори. У місті Нетивоті, де він певний час проживав, Семену Цвангу присвоїли звання Почесного громадянина.
Тепер — про Аркадія Цванга, уродженця Ізраїлю, якого, нагадаю, у 1926-му забрали звідси немовлям. В Інтернеті я знайшла текст його сина, Міші, програміста, що живе в Америці:
— Татів батько був директором школи в Балті, мені дали ім’я на згадку про нього; його дружина — моя бабуся працювала там же викладачем. Діда Мойсея заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Англії і після тортур розстріляли в 1938 році у дворі Одеської в’язниці. Через 20 років його посмертно реабілітували (запропонувавши бабусі компенсацію в розмірі 6 рублів 20 копійок…)
Мій тато виявився єдиним, хто вижив під час групового розстрілу євреїв Балти в 1942 році. У яру на околиці тоді було вбито близько 200 людей. Татові вдалося втекти дорогою слідування колони за місто… А після звільнення був одразу ж мобілізований. Закінчив війну в Чехословаччині механіком-водителем танка.
У післявоєнні роки життя його, «сина ворога народу» (а потім «сина колишнього ворога народу»), не балувало. Відсидів 5 років і був «помилований» як фронтовик — вручили орден Вітчизняної війни і випустили (правда, орден потім відібрали, як і всі інші нагороди при виїзді до Ізраїлю).
У проміжку між війною та відсидками тато одружився, народив і виховав двох дітей, закінчив з відзнакою школу, з відзнакою технікум та інститут, захистив дисертацію, отримав звання заслуженого винахідника СРСР тощо.
Вдруге сидів, будучи вже кандидатом наук. У зоні оцінили одразу: там було профтехучилище, викладачі якого часто йшли в запій, так що невдовзі мій батько став вести 8 предметів!.. У ув’язненні мій батько зареєстрував кілька авторських свідоцтв на винаходи (до нього в зону навіть приїжджали з Москви консультанти Міністерства оборони) і написав автобіографію «Паперові діти». Ця книга існує в єдиному рукописному варіанті у вигляді кількох зшитих табірним дротом загальних зошитів…
Років 20 тому ми всією родиною з’їздили до Балти. Прийшли до будинку, в якому тато виріс. Нинішні мешканці спостерігали за ним з осторожністю, але впустили після того, як він відкрив без ключа вхідні двері — його саморобний замок із секретом все ще служить…
Десь у центрі Балти стоїть (я сподіваюся, ще стоїть) пам’ятник з іменами загиблих земляків. Деякі імена тато перечитував багато разів. Його здивувало, що в цьому списку немає його…
Белла КЕРДМАН.
Ізраїль.
(Закінчення слідує).











