ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

16 жовтня 1941 року закінчилася героїчна оборона міста Одеси.
Після багатоденних виснажливих боїв, що спричинили знищення багатьох тисяч солдатів румунської та німецької армій, останні захисники Одеси в ніч на 16 жовтня залишили одеські береги. Місто не було взяте, захоплене, командування, зумівши вивести з Одеси захисників, залишило її з міркувань стратегічних, відступивши, щоб посилити захист Севастополя, Криму, Кавказу.
Беззахисним залишилося населення міста, серед якого — багато десятків тисяч євреїв.
16 жовтня 1941 року розпочалися чорні дні для Одеси. Румунська адміністрація, отримавши право розпоряджатися на території між Дністром і Бугом, виявившись чудовим учнем нацистської Німеччини, почала планомірне виконання німецьких планів зі знищення, і, в першу чергу, єврейського населення (а в Одесі “застрягли” і багато тисяч жителів Бессарабії, які зуміли втекти при наступі німецьких полчищ).
З острахом входили в Одесу загарбники, не вірячи в те, що місто залишено Червоною Армією. Але вже в ніч на 17 жовтня почалися грабежі, розправа над мирним населенням, в першу чергу, над євреями. Чоловіків стали виганяти з будинків, заганяючи в овочеві підвали та інші приміщення, з подальшим перегоном до будівлі міської в’язниці. Почалися масові страти мирних жителів — колишній Олександрівський проспект на протязі сотень метрів був перетворений на колективну шибеницю. На 4 кутах вулиці Поліцейської (на початку проспекту) були складені гори трупів убитих. Страти населення здійснювалися і в інших районах міста.
Терор тривав, по суті, щодня до 22-23 жовтня, коли було опубліковано наказ про вигнання всього єврейського населення з міста. На 23 жовтня було призначено вихід єврейського населення за маршрутом Одеса — Дальник. І почалася “дорога смерті”, на яку вийшли десятки тисяч євреїв, в основному, старих, жінок, дітей (в тому числі і бессарабських євреїв).
Те, що відбувалося в морозні дні жовтня-листопада на “дорозі смерті”, описати неможливо. Люди падали, піддавалися пограбуванню, замерзали… У Дальнику їх загнали в загін для худоби, і вони ночували на гноєвій землі. Вранці багатокілометрову колону погнали за маршрутом Дальник — Березівка — Мостове — Доманівка — Богданівка.
Нездатні рухатися гинули, тих, хто ледве пересувався, румунські солдати заганяли в протитанкові рови і розстрілювали. На всьому протязі “погоні” колона залишила тисячі трупів.
У глухому кутку за кілометр від села Богданівка був свинорадгосп “Богданівка”, розташований на схилах річки Буг. У бараки для свиней загнали десятки тисяч людей, позбавлених їжі, води, змерзлих, знесилених. До ранку з бараків врятовані виносили сотні трупів людей, померлих від обмороження, хвороб, голоду… Складали їх за бараками. І цей жах, свідком якого я був, тривав до 21 грудня 1941 року (в цей період до Богданівки продовжували підходити дивом врятовані в дорозі тисячі євреїв…).
Я біг тричі з табору, але двічі змушений був повернутися. Та й табором не можна було назвати Богданівку, це місце тимчасового перебування було організовано румунами для швидкого знищення десятків тисяч євреїв.
Мені важко описувати те, що я особисто перетерпів, бачив, відчував — трагедію народу, безвихідь. Нам не було куди бігти, нікому було допомогти. А як важко відчувати своє безсилля, що перетворилося на трагедію. В ніч на 21 грудня прибулі румунські жандарми та їхні поплічники почали заганяти тисячі безпорадних людей у 1-й і 2-й бараки, обклали соломою, облили бензином або чимось подібним і… підпалили. Крики спалюваних живцем, крики тих, хто залишився в інших бараках, потрясали, але… страта тривала. А в наступні дні (після того, як трупи живцем спалених були скинуті в яр, що тягнувся в бік річки Буг), до цього ж яру почали виганяти людей з інших бараків і розстрілювати біля вершини яру. Вбиті та поранені скидалися в цей яр, згодом названий “центральним”.
Комісія з розслідування злодіянь фашистів потім визначить (шляхом вимірювання), що лише в цьому яру були поховані 54 тисячі жертв. А всього на території Одеси та області таким же чином було вбито до чверті мільйона населення. І це було визнано подальшими судовими вироками на Нюрнберзькому та Бухарестському процесах, процесом у м. Миколаєві.
На згадку про загибель чверті мільйона жертв нацистів і був зведений нами в Одесі Меморіал у сквері, який у народі отримав назву “Сквер пам’яті” (колишній Прохоровський сквер). Цей Меморіал — інтернаціональний. Він включає в себе площу пам’яті загиблих євреїв з чотириколонним пам’ятником, дві Алеї Праведників народів світу (осіб, які рятували євреїв) з двома пам’ятниками та сотнями “іменних” дерев і, нарешті, Фонтан сліз з пам’ятником, спорудженим на скелі, — постаменті в центрі.
Меморіальні дошки на постаменті свідчать: “Голокост — ніколи більше!”, “Ніколи не забудемо, ніколи не пробачимо!” російською, українською мовами та івритом.
Минають роки, але щорічно 16 жовтня та 10 квітня в Сквері пам’яті жертв нацизму населення Одеси проводить мітинги, щоб ще раз повторити:
“Голокост — ніколи більше!”.
“Ніколи не забудемо, ніколи не пробачимо”.
Яків МАНІОВИЧ.
Голова ВІЗ “Одеса”, Почесний громадянин міста Одеси, колишній в’язень табору “Богданівка”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса