16 жовтня 1941 року закінчилася героїчна оборона міста Одеси.
Після багатоденних виснажливих боїв, що спричинили знищення багатьох тисяч солдатів румунської та німецької армій, останні захисники Одеси в ніч на 16 жовтня залишили одеські береги. Місто не було взяте, захоплене, командування, зумівши вивести з Одеси захисників, залишило її з міркувань стратегічних, відступивши, щоб посилити захист Севастополя, Криму, Кавказу.
Беззахисним залишилося населення міста, серед якого — багато десятків тисяч євреїв.
16 жовтня 1941 року розпочалися чорні дні для Одеси. Румунська адміністрація, отримавши право розпоряджатися на території між Дністром і Бугом, виявившись чудовим учнем нацистської Німеччини, почала планомірне виконання німецьких планів зі знищення, і, в першу чергу, єврейського населення (а в Одесі “застрягли” і багато тисяч жителів Бессарабії, які зуміли втекти при наступі німецьких полчищ).
З острахом входили в Одесу загарбники, не вірячи в те, що місто залишено Червоною Армією. Але вже в ніч на 17 жовтня почалися грабежі, розправа над мирним населенням, в першу чергу, над євреями. Чоловіків стали виганяти з будинків, заганяючи в овочеві підвали та інші приміщення, з подальшим перегоном до будівлі міської в’язниці. Почалися масові страти мирних жителів — колишній Олександрівський проспект на протязі сотень метрів був перетворений на колективну шибеницю. На 4 кутах вулиці Поліцейської (на початку проспекту) були складені гори трупів убитих. Страти населення здійснювалися і в інших районах міста.
Терор тривав, по суті, щодня до 22-23 жовтня, коли було опубліковано наказ про вигнання всього єврейського населення з міста. На 23 жовтня було призначено вихід єврейського населення за маршрутом Одеса — Дальник. І почалася “дорога смерті”, на яку вийшли десятки тисяч євреїв, в основному, старих, жінок, дітей (в тому числі і бессарабських євреїв).
Те, що відбувалося в морозні дні жовтня-листопада на “дорозі смерті”, описати неможливо. Люди падали, піддавалися пограбуванню, замерзали… У Дальнику їх загнали в загін для худоби, і вони ночували на гноєвій землі. Вранці багатокілометрову колону погнали за маршрутом Дальник — Березівка — Мостове — Доманівка — Богданівка.
Нездатні рухатися гинули, тих, хто ледве пересувався, румунські солдати заганяли в протитанкові рови і розстрілювали. На всьому протязі “погоні” колона залишила тисячі трупів.
У глухому кутку за кілометр від села Богданівка був свинорадгосп “Богданівка”, розташований на схилах річки Буг. У бараки для свиней загнали десятки тисяч людей, позбавлених їжі, води, змерзлих, знесилених. До ранку з бараків врятовані виносили сотні трупів людей, померлих від обмороження, хвороб, голоду… Складали їх за бараками. І цей жах, свідком якого я був, тривав до 21 грудня 1941 року (в цей період до Богданівки продовжували підходити дивом врятовані в дорозі тисячі євреїв…).
Я біг тричі з табору, але двічі змушений був повернутися. Та й табором не можна було назвати Богданівку, це місце тимчасового перебування було організовано румунами для швидкого знищення десятків тисяч євреїв.
Мені важко описувати те, що я особисто перетерпів, бачив, відчував — трагедію народу, безвихідь. Нам не було куди бігти, нікому було допомогти. А як важко відчувати своє безсилля, що перетворилося на трагедію. В ніч на 21 грудня прибулі румунські жандарми та їхні поплічники почали заганяти тисячі безпорадних людей у 1-й і 2-й бараки, обклали соломою, облили бензином або чимось подібним і… підпалили. Крики спалюваних живцем, крики тих, хто залишився в інших бараках, потрясали, але… страта тривала. А в наступні дні (після того, як трупи живцем спалених були скинуті в яр, що тягнувся в бік річки Буг), до цього ж яру почали виганяти людей з інших бараків і розстрілювати біля вершини яру. Вбиті та поранені скидалися в цей яр, згодом названий “центральним”.
Комісія з розслідування злодіянь фашистів потім визначить (шляхом вимірювання), що лише в цьому яру були поховані 54 тисячі жертв. А всього на території Одеси та області таким же чином було вбито до чверті мільйона населення. І це було визнано подальшими судовими вироками на Нюрнберзькому та Бухарестському процесах, процесом у м. Миколаєві.
На згадку про загибель чверті мільйона жертв нацистів і був зведений нами в Одесі Меморіал у сквері, який у народі отримав назву “Сквер пам’яті” (колишній Прохоровський сквер). Цей Меморіал — інтернаціональний. Він включає в себе площу пам’яті загиблих євреїв з чотириколонним пам’ятником, дві Алеї Праведників народів світу (осіб, які рятували євреїв) з двома пам’ятниками та сотнями “іменних” дерев і, нарешті, Фонтан сліз з пам’ятником, спорудженим на скелі, — постаменті в центрі.
Меморіальні дошки на постаменті свідчать: “Голокост — ніколи більше!”, “Ніколи не забудемо, ніколи не пробачимо!” російською, українською мовами та івритом.
Минають роки, але щорічно 16 жовтня та 10 квітня в Сквері пам’яті жертв нацизму населення Одеси проводить мітинги, щоб ще раз повторити:
“Голокост — ніколи більше!”.
“Ніколи не забудемо, ніколи не пробачимо”.
Яків МАНІОВИЧ.
Голова ВІЗ “Одеса”, Почесний громадянин міста Одеси, колишній в’язень табору “Богданівка”.
Спортивні новини
бокс Чемпіонка! Вже дворазова! Вихованка клубу «Квазар» (тренери — Євген…











