Поговорити з ним виявилося нелегко. Не тому, що он за характером закритий або нехтує зустрічами з журналістами, — виною постійна його зайнятість. Двічі, побачивши, наскільки Роман Йосипович виснажений після найважчих операцій на відкритому серці маленьких пацієнтів, сама відкладала розмову. Але короткі спілкування дозволили зробити висновок: кардіохірург Одеської обласної дитячої клінічної лікарні, завідувач відділенням серцево-судинної хірургії, член Європейської асоціації кардіоторакальних хірургів та Української асоціації серцево-судинних хірургів, кандидат медичних наук Роман Йосипович ЛЕКАН — людина доброзичлива, лікар захоплений і відповідальний, професіонал високого класу.

Роман Лекан та Микола Амосов.

Доктор Лекан та його маленький пацієнт, шестирічний Ваня Кохановський.
КОРИДОРОМ ішла, щасливо посміхаючись, молода жінка. Наталія Няньчук з Великої Долини ледь не втратила свою крихітку-донечку. Діагноз — дефект міжшлуночкової перегородки з високою легеневою гіпертензією. У Києві тримісячній Анечці операцію робити не ризикнули: мала вага дитини — потрібно 5 кг, а в неї всього 4 кг 200 грамів. Наташа була у відчаї.
Оперувати дівчинку взявся доктор Лекан. Знадобилися дві операції з проміжком у два місяці: у квітні — звуження легеневої артерії, у червні — радикальна корекція міжшлуночкової перегородки з використанням апарату штучного кровообігу.
— Все гаразд? — запитую молоду маму.
— Чудово! — засяяла у відповідь. — Набираємо вагу, посміхаємося, дихаємо самостійно. Ростемо!
А адже до операції життя в маленькому тільці підтримувалося апаратом штучного дихання. Що це таке, довелося побачити самій.
ТРЕТЮ НАШУ ЗУСТРІЧ з Романом Йосиповичем довелося перервати через те, що йому потрібно було терміново подивитися на УЗД сердечко місячного хлопчика, який перебував на штучному диханні в реанімації тієї ж лікарні.В Одесі якраз проходила Всеукраїнська наукова конференція узістів, і доктор Лекан, хоча й не сумнівався у встановленому ним діагнозі, все ж не преминув скористатися ще й консультацією свого доброго друга — завідувача відділенням ультразвукової діагностики Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова В’ячеслава Михайловича Бешляги.
…На екрані монітора — биття дитячого сердечка завбільшки з великий волоський горіх. Після розмови з хірургом Леканом я вже знаю, що судини, які постачають серце, у немовлят приблизно 8 мм у діаметрі, і, щоб почати операцію на відкритому серці, потрібно їх катетеризувати — провести зондування порожнини серця, на що йде не менше години. Потім необхідно вкласти маленьку людину на операційному столі на правий бік у таку позицію, щоб зручно було відкрити скальпелем лівий бік.
Дивилася, як здіймаються груди, не ширші за чоловічу долоню, з тонкими реберцями, що випирають у ритмі дихання, і дивувалася мужності людей, які проводять такі складні операції. Адже дитина народилася недоношеною і з перших днів життя — на штучній вентиляції легень. Та що казати: тут роблять операції дітям, починаючи з… триденного віку!
Тим часом доктор Лекан, озброївшись спеціальними окулярами (йому б уже нові десь роздобути), що збільшують операційне поле в 4 рази (судини ж он які тоненькі!), уважно вдивлявся в б’ючий клубок живої плоті і впівголоса обговорював з київським другом-узістом, якого роду операцію необхідно робити, щоб перевести дитину на власне дихання.
Тут же, напоготові, завідувачка реанімацією та медсестрички. До операції це крихке життя залежить, в основному, від їхнього вміння його підтримувати.
На завтра у Романа Йосиповича призначена складна операція. Напередодні була така ж, тривала шість з половиною годин! Цього напруження хірургу вистачає, щоб почуватися фізично спустошеним, а вночі прокидатися від раптового поштовху власного серця: «Господи, чи все там гаразд?».
— Перед кожною операцією осіняю себе хрестом, — не приховує Роман Йосипович. — Щоб додалося впевненості. Без неї за операцію братися не варто. Потрібна впевненість у гарному результаті. І сміливість, — додав. — Хто, якщо не я?! — таким має бути настрій.
ЦЕЙ НАСТРІЙ, очевидно, закладений у ньому спочатку, як то кажуть, — згори. Ріс майбутній доктор Лекан у невеликому містечку на Тернопільщині, в родині, далекій від медицини. Правда, мамина сестра працювала медсестрою в лікарні. Невідомо чому зачитувався хлопчик книгами про хірургів. Остаточну ж крапку у виборі професії поставив випадок.
У 15-річному віці, катаючись на лижах з гори, сильно пошкодив стегно. Спробував приховати від батьків — видали закривавлені штани. Потрапив на операцію. Досі з вдячністю згадує Зиновія Андрійовича Гуменюка, який поставив його на ноги. Тоді-то на власні очі побачив, що таке робота хірурга.
Після школи вступив на педіатричний факультет Львівського медичного інституту. На шостому курсі — субординатура. Існувала в той час така методика навчання: потрібно було визначитися зі спеціалізацією — педіатрія або дитяча хірургія. Вибрав, звичайно, другу. Асистував на операціях, вів хворих. Отримав диплом і направлення — дитячим хірургом до Тернопільської лікарні. Але… не виявилося там ставки хірурга.
Поїхав до Києва, до МОЗ. Запропонували інтернатуру. Після її закінчення — направлення до Львова. Там у дитячій лікарні і зробив перші операції. І знову «але»: «зайвих» ставок дитячого хірурга ні у Львові, ні в Тернополі не знайшлося. У той час, каже, на відміну від нинішнього, такою професією випускники дорожили, не зраджували їй.
І тут пощастило: головний лікар клініки серцевої хірургії при НДІ пульмонології та фтизіатрії Віктор Аввакумович Заворотний порадував — є місце дитячого хірурга в клініці Амосова.
— Тоді, у 1982 році, у Миколи Михайловича Амосова киян-хірургів було мало, — згадує Роман Йосипович. — Важкі чотири-, восьмигодинні операції, некомфортні умови багатьох відлякували. У штаті клініки багато було іногородніх. До січня 2001 року працював я у відділенні вроджених вад серця у дітей. Не тільки оперував, але, з 1992 року, консультував, виїжджаючи в інші міста. Якщо дитині була показана операція, давав рекомендацію робити її в клініці Амосова. На той час подібних кардіоцентрів більше й не було. Ось тоді-то, консультуючи в Одесі, я й отримав запрошення головлікаря обласної дитячої лікарні Олександра Гавриловича Лімана. З’явилася перспектива самостійної роботи, професійного зростання.
— Благословив мене їхати до Одеси, — згадує з вдячністю доктор Лекан, — не тільки Микола Михайлович Амосов, але й його послідовник — нині директор Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Амосова АМН України академік Геннадій Васильович Книшов, і мій безпосередній учитель, професор Василь Васильович Лазоришинець. Вони рекомендували мене академіку Валерію Миколайовичу Запорожану та керівництву області як перспективного фахівця і всіляко підтримували на всіх етапах становлення відділення.
— А у 2000 році почала працювати Національна програма розвитку дитячої кардіохірургії, — продовжив свою розповідь Р. І. Лекан, — по всій Україні мали створюватися центри, подібні київському. У листопаді 2006 року відкрили науково-практичний центр дитячої кардіології та хірургії (директор — учень Амосова професор Ілля Миколайович Ємець) Міністерства охорони здоров’я України, були створені дитячі кардіохірургічні відділення в кількох обласних центрах — у Львові, Донецьку, Одесі. З тих пір і очолюю його.
НА ДОЛЮ ДОКТОРА Лекана випали й клопоти з реконструкції старої будівлі, де нині розташоване відділення. Були труднощі з оснащенням медичною апаратурою. Є вони й сьогодні, зокрема, міцна діагностична база ще тільки в зародку.
Добрим словом згадує хірург Сергія Рафаїловича Гриневецького, який був у той час губернатором області: він надав суттєву допомогу у становленні нового відділення. Вдячний зав. відділенням, президенту фонду «Подаруй життя» Валерію Гончарку та його сподвижникам — засновникам фонду Олександру Буту, Ігорю Гончарку, Михайлу Береловичу. Сердечне спасибі й доброму другові, колезі-кардіологу зі Швеції доценту Могенсу Бюгге.
Ось і днями відбувся чудовий благодійний концерт (наша газета писала про нього) оперних солістів. Кошти від нього призначені для обласної дитячої лікарні, в тому числі на операції на серці сиріт з інтернатів та дітей з малозабезпечених сімей.
Добре б, ці рядки потрапили на очі деяким одеським чиновникам: з 12 березня стоїть на складі закуплене фондом «Подаруй життя» унікальне обладнання — спеціальна лабораторія, потрібна дитячій кардіології вкрай. І адже все оплачено, отримані всі сертифікати. Така ж ситуація з контейнером, в якому прийшло медичне обладнання зі Швеції.
Виручає доктора Лекана досвід, набутий, перш за все, в клініці Амосова. Недарма ж, складаючи список великих українців, народ України після Ярослава Мудрого назвав ім’я хірурга Миколи Михайловича Амосова. Учень і вірний його послідовник, доктор Лекан і в житті, і в роботі керується його принципами і готовий підписатися під кожним словом свого Вчителя з «Книги про щастя і нещастя»: «…серцева хірургія тримає людину в постійній напрузі, вона здатна повністю зайняти його розум і почуття, не залишаючи часу і сил на інше. Так відбувається і зі мною, коли оперую щодня… Людина живе і діє тільки власними стимулами, навіть коли вона жертвує життям для інших. Вона не може інакше. Вона буде нещасна, якщо інакше, нещасна до несумісності з життям. Мої власні стимули поки що змушують мене займатися хірургією. Це пристрасть».
ЗГАДУЄ Роман Йосипович, як, приїжджаючи до Одеси консультантом, він зважився на складну операцію, при якій у Києві тільки асистував: у
10-річного хлопчика була вроджена патологія — дефект аорто-легеневої перегородки зі 100-відсотковою легеневою гіпертензією, він задихався.
— Це дуже рідкісний дефект, — розповідає Р. І. Лекан, — між аортою і легеневою артерією — велика дірка. Ми її закрили синтетичною тканиною, яка стерилізується в автоклаві. Робив операції і складніші, — не приховує він законної гордості. — Наприклад, — повну атріовентрикулярну комунікацію у грудної дитини. Серце — чотирикамерне, але при цьому дефекті кров гуляє між шлуночками і передсердями без перегородок у будь-якому напрямку. Необхідно було одночасно сформувати два клапани в середині серця і закрити дефекти перегородок.
Такої ж складності й інші операції: атрезія легеневої артерії з дефектом міжшлуночкової перегородки; подвійне відходження магістральних судин від правого шлуночка серця; гемодинамічні операції на серці з єдиним шлуночком…
Нагадаю, що всі ці найскладніші операції робляться немовлятам, починаючи з віку в кілька днів…
На рахунку у доктора Лекана, включаючи київський період, понад 3200 операцій — зі штучним кровообігом і закритим методом. Тільки операцій, зроблених в Одесі дітям до 18 років, — понад 500, і близько 300 — дорослим. Так, взявся він і за аортокоронарне шунтування (ох, як потрібен при цьому ангіограф!) при ішемічній хворобі серця; проводить заміну і пластику серцевих клапанів. Співпрацює з регіональним центром кардіохірургії, що відкрився в обласній клінічній лікарні в житловому масиві Котовського.
Ні з ким не змагаючись, він просто робить свою справу. Добросовісно і професійно, намагаючись встигати за новітніми технологіями. Співчуваючи хворим, співпереживаючи їм. У нашій області зареєстровано близько 800 дітей з вадами серця, а дорослих мешканців з ішемічною хворобою та клапанним ураженням серця — десятки тисяч.
СКАРЖИТЬСЯ ДОКТОР Лекан, що мало нині студентів-медиків обирають кардіохірургію. Не готові, очевидно, до труднощів цієї спеціальності.
Щоб стати справжнім хірургом на цій ниві, потрібен, каже, практичний досвід не менше п’яти, а ще краще — десяти років. Тому так цінує він молодих своїх колег, які подають надії, самостійно оперують, — Володимира Гриньова та Сергія Варбанцева, які працюють з ним в одній команді анестезіологів Володимира Босенка та Миколи Уриваєва, перфузіолога Олексія Глянцева, кардіологів Ірину Пенгріну та Уляну Мельник, старшу медсестру Ірину Галинську та медсестер Олену Чернегу, Яну Чубенко, медбрата Костянтина Седошенка…
ХАРАКТЕРНИЙ ЕПІЗОД. Того приїзду узістів на конференцію до Одеси київський друг Романа Йосиповича під час нашої розмови кілька разів заглядав до кабінету: «Скоро?». Йому хотілося поспілкуватися: не часті ж бо такі зустрічі, а назавтра треба їхати. Не сумніваюся, що і доктору Лекану не терпілося поговорити з другом, і я стала прощатися, хоча й шкода було переривати цікавий діалог. Спустившись з другого поверху на подвір’я, спохватилася, що збиралася попросити почитати книгу про хірургію.
У кабінеті Романа Йосиповича не виявилося. Напевно, подумалося, поїхав з другом — через інший хід вийшов. «Ні, — сказали, — він у реанімації: заперітував малюк». Минуло не менше півгодини, перш ніж доктор Лекан з’явився з іншого кінця коридору. У лікарняному дворі машини друга вже не було.
— Серцевий лікар, — кажуть про нього, визначаючи цими двома словами не тільки професійну приналежність доктора Лекана, але й його людську суть.
Марія СТЕРНЕНКО.
Фото Олега ВЛАДИМІРСЬКОГО.











