пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Сьогодні останній день у нашому шкільному таборі «Сонечко». Мені б не хотілося з ним розлучатися, тому що… А що ми будемо робити без нього?
Кожен день були концерти, якісь розваги, ігри і так далі. Ми дуже любимо і вміємо танцювати. А маленькі дівчатка не вміли. І ми розучували з ними танці, а потім виступали перед усіма. Навіть хлопчики танцювали!
Мені дуже сподобалося, бо поруч були улюблені вчителі, однокласники та вірні друзі. Гарна справа — шкільний табір.
Діана МИХАЙЛОВА.
Учениця 3-В класу школи № 27.

Згадаємо роки студентські…
…А знаєте, юні друзі з «Білого вітрила», яка є несправедливість у людському житті? Старіє людина, а душа-то… молодою залишається. У цьому, однак, і щастя: не блякнуть барви навколо.
Правда, зустрічаються і молоді люди зі старечою душею. Упаси, Бог, від такої напасті. Я вчитель і знаю, що у вас, добрі мої «білопарусники», теж чимало проблем — світ нині неласкавий. І все ж ви щасливі — з вами молодість!

Ось і ми, випускники (1963-й рік!) українського відділення філологічного факультету Одеського державного (в ті роки він ще не був національним) університету ім. Мечникова, захотіли хоча б на день-два повернутися в нашу студентську молодість, організувати зустріч.
Не було у нас тоді шикарних, як кажуть в Одесі, нарядів, до навчального корпусу в провулку Маяковського під’їжджали ми не машинами, а трамваєм, а щасливчики прибігали з найближчої вулиці — Пастера, 29, зі студентського гуртожитку.
Кумедний епізод згадався. Як усі студенти, грішили і ми пропусками занять. Особливо дратував предмет «діалектичний матеріалізм», або діамат, як ми його називали. Спимо собі під осінній дощик, хоча ось-ось перша пара почнеться. І тут, як грім серед ясного неба, хтось із сусідів рвонув двері: декан Іван Михайлович Дузь, світла йому пам’ять, влаштував рейд — ганяє ледарів. Схопилися ми, як ошпарені, схопили пальто з шафи, що хитається від старості, — і летимо в навчальний корпус на Радянської Армії, нині Преображенській, що поруч з Горсадом. Давимося від сміху: найменша з нас накинула на себе (не до застібок!) пальто найвищої (за кольором було таким же, як власне), і, заплутавшись у ньому, не встигає за нами.
Але головний конфуз трапився на мармурових сходах, перед самим дверима великої аудиторії на другому поверсі, де нас вже зустрічав Іван Михайлович. Мала заплуталася в полах пальта остаточно і останні сходинки долала …навкарачки. У декана жоден м’яз не здригнувся, лише танцювали в очах пустотливі чортики.
О, наш незабутній декан, безкорисливо і щедро ділився з нами знаннями (як і всі інші викладачі — В. В. Фащенко, Н. Б. Кузякіна, Н. В. Павлюк, Ф. П. Смагленко, Б. А. Шайкевич, Г. А. В’язовський, А. В. Недзведський, В. П. Дроздовський), він-то знав про нас усе, в тому числі і пісеньку (на мотив «Ой, помру я, помру…»), де діставалося і йому:
…і ніхто мені не пише,
перекладів не шле,
Дузь стипендію знизив,
профком допомоги не дає.
Розкошів у нас не було. Зваримо велику каструлю борщу або нажаримо сковороду картоплі… З нетерпінням чекали підкріплення після вихідних: батьки когось із нас жили в сусідніх районах і навантажували своїх чад, які наїжджали «за торбою», шматком сала, кавалком бринзи, домашніми пиріжками… О, тоді був бенкет! І співалося веселіше. А співати ми дуже любили. Під величезним балконом (тепер його немає) 33-ї кімнати нашого гуртожитку нерідко збиралися перехожі — заслуховувалися. Потужний альт Ніни-Нюсі Гінкул об’єднував наші голоси в неповторно красивих мелодіях народних пісень і класики.
Мала ще одну перевагу у нашого балкона: можна було звіситися і зайняти чергу в студентську їдальню. «Як візьму два карбованці, та як піду, та як наїмся!» — жартувала Валюша Нестерова з російського відділення. На ці гроші можна було отримати тарілку манної каші, оладки з повидлом і склянку киселю. І ходили ми стрункі, але не зголоднілі. Не пропускали жодної репетиції університетського хору. Керував тоді ним обожнюваний нами Жора Косинський, в той час, здається, студент консерваторії, розумний і вимогливий. З концертами хор, в репертуарі якого був навіть «Реквієм» Моцарта, їздив і в інші міста — Чернівці, Вільнюс, збирався до Болгарії. Але закінчувався вже п’ятий курс…
Роз’їхалися ми по різних містах і селах. Тепер мешкають наші випускники і «за кордоном» — у Білорусі, наприклад. Є серед нас викладачі шкіл і внз, наукові працівники та журналісти, співробітники музеїв та комітетів профспілок обласного масштабу, є і письменник, політичний діяч. А золота наша голова Люба Стрільцова зуміла закінчити ще й фізмат. Запам’яталося: всі хвилюються, поспішають повторити матеріал перед іспитом, а вона лежить, втупивши мрійливий погляд у стелю — закохалася, значить. Але з іспитів приносила тільки добрі оцінки. А хіба забудеш нашого «майора Щербину» — Надю, яка всім нам шила ситцеві вбрання?
Де ви, наші джентльмени — Володі Тимунь і Чуйко, баяніст Сергій Бондаренко, майстри влучного слівця Анатолій Довгань і Микола Ткаченко, філософ Яша Паламарчук? Відгукніться всі, кого ми, нині одесити, не змогли знайти. Знаю, ніхто не підвів нашу альма-матер. Буде що згадати, про що поговорити.
Зустрічаємося 26 липня о 11.00, біля входу в нинішню будівлю філфаку на Французькому бульварі (навпроти клініки Філатова). Їхати від вокзалу тим же трамваєм № 5, який возив нас на стадіон, пам’ятаєте?
Контактні телефони: 729-53-05, 64-08-93, 45-17-36, моб. 8-067-483-73-24.
Підписуюсь, як у студентські роки,
Люся КРУЦЕНКО.
На фото: 1961-й рік. Такими ми були. Після осінніх робіт «на кукурудзі» (студентів посилали на допомогу колгоспам) приїхали в гості до однокурсників у с. Познанка-1 Любашівського району.

тусовка
Медитація
Після розриву зі своїм хлопцем Олена сильно страждала. Близьких подруг у неї не було, і побачення з Сергійком залишалися єдиною радістю в житті. Таємно дівчина вже вважала себе нареченою, мріяла про заміжжя. І тут, як грім серед ясного неба: сварка. Через дрібницю. Але ця дрібниця стала фатальною…
Ленка залишилася сама. Тепер їй ніхто не дзвонив, а на вихідних, коли вони зазвичай гуляли з Сергійком, на неї находила туга. Вона металася по квартирі, плакала, проклинала коханого. Кожен вечір, лягаючи спати, дівчина мріяла заснути і не прокинутися. Похмурі думки погіршили здоров’я Ленки. Потрібно було шукати вихід, продовжувати жити, сподіваючись на те, що час залікує сердечну рану…
Щоб заповнити душевну порожнечу, вона стала відвідувати церкву і гаряче молилася кожен раз, зі сльозами звертаючись до ікони Божої Матері. Просила прощення за великий гріх — зневіру. Потім якось прочитала оголошення про заняття йогою і записалася в групу. Медитації допомогли Ленці, вона стала спокійнішою, життя набуло сенсу.
Багато грошей у неї тепер йшло на езотеричні книги. Кожного автора —
О. П. Блаватську, О. І. Реріх, А. А. Бейлі — Ленка вважала своїм учителем. Коли гроші в скарбничці закінчилися, а полиця тріщала під вагою розумних книг не менше, ніж Ленчина голова, зайнята проблемами буття людства, з’явився йог Сашко.
«Симпатичний студент», — подумала дівчина, розговорившись з ним у магазині езотеричної та духовної літератури. Судячи з усього, її новий знайомий був дуже начитаною, духовно розвиненою людиною, і Ленка сама не помітила, як дала йому свій телефон… Сашко подзвонив наступного дня, і години дві Ленка «висіла» на лінії, насолоджуючись його міркуваннями про філософські проблеми існування.
Минув тиждень. Ленка була щаслива. Про кращого хлопця вона і не мріяла. Правда, її дещо дивувало те, що її новий друг ніколи не говорив про себе. Його вік, місце навчання, батьки залишалися для дівчини таємницею за сімома печатками. На подібні розпитування Сашко реагував зауваженнями типу: «Невже ти така ж нудна, як усі «нормальні люди». Це все земне. Слухай свою душу!»
І Ленка слухала… Нарешті, Сашко запросив її на побачення. Вже вечоріло, і здоровий глузд говорив дівчині: залишся вдома. Тоді Ленка звернулася до душі — і побачила в дзеркалі свої гарячково блискучі, спраглі романтичних пригод очі. Звідкись здалеку до неї донісся ніжний тихий голос Сашка: «На заході сонця медитується краще…». Словом, через п’ять хвилин Ленка, ретельно нафарбована, в новому костюмчику і з серцем, що калатає, летіла назустріч мріям.
Сашко чекав її біля парку. Але щось у ньому — чи то недбала поза, чи то кепка, насунута на очі, — змусило дівчину насторожитися. Вона раптом усвідомила, що перед нею не студент, як здалося спочатку, а дорослий чоловік. Ленці чомусь стало страшно і захотілося додому. Але було пізно, Сашко вже помітив її.
«Привіт», — йог миттєво оцінив гарненьку супутницю і посміхнувся. Його м’який приємний голос зачаровував, і Ленка заспокоїлася. Вони разом попрямували в парк.
Швидко темніло. На алеї, густо обрамленій з боків деревами та кущами, «йогічній» парочці трапилася незнайома жінка. «Хто це був?» — несподівано запитав Сашко. — «Де?» — завертіла головою Ленка і раптом помітила, що її супутник поводиться якось дивно. Він дивився на неї хижаком і готовий був вчепитися в неї. Ленка відчула небезпеку. Чомусь згадалися Сашкові слова про медитації подалі від людей. Раптом усе усвідомивши, дівчина ледь не закричала від жаху. Так ось яку медитацію він мав на увазі! Вона різко обернулася, щосили відштовхнула супутника і кинулася алеєю назад, геть з парку, в напрямку до шосе, до ліхтарів, до людей… Благо, приголомшений несподіваною розв’язкою йог не наважився наздоганяти її…
Лариса ЮРЧЕНКО.

увага: конкурс!
«Голодомор в Україні 1932-1933 років»
Так називається конкурс малюнків, який навесні цього року оголосили крайове Чорноморське козацьке об’єднання, обласне управління освіти і наукової діяльності, благодійний фонд ім. Петра Калнишевського для дітей та дорослих Одещини. Зараз ми нагадуємо про нього. У конкурсі можуть брати участь учні загальноосвітніх навчальних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій), профтехучилищ, студенти внз усіх рівнів акредитації (коледжів, технікумів, академій, університетів), а також їх викладачі та взагалі всі бажаючі.
На конкурс можна подавати малюнки формату А-3 та
А-4, виконані олівцем, тушшю, олією, гуашшю, акварельними фарбами… Внизу автор повинен вказати прізвище та ім’я, рік народження, навчальний заклад та клас, домашню адресу. Надіслати роботи для участі в обласному турі потрібно до 30 вересня 2008 року на адресу: 65005 м. Одеса, вул. Мельницька, 3, крайова канцелярія Чорноморського козацького об’єднання. Телефони для довідок: (8-048) 715-10-98, 730-40-30, 730-40-98.

розповідь
Про дзеркало
— Ти — лицемірна скотина, — винесла вердикт дівчина.
— Я — всього лише твоє відображення, — відповіло дзеркало.
Дівчина надула губи, нафарбовані яскравою помадою, і підійшла до «співрозмовника» впритул.
— Та ти постійно змінюєш обличчя! А скільки разів ти збрехало? Мільярди!
— Я ніколи не брешу, — заперечило дзеркало.
Дівчина нічого не відповіла. Вона була зайнята тим, що взувала туфлі. Перевіривши, чи все вона взяла, знову підійшла до дзеркала.
— Ні! Ти ніколи не показуєш усієї правди! — в серцях вигукнула дівчина.
— Я показую те, що мені дають побачити, — дзеркало ніби знизало плечима.
— Лицеміре, — був винесений вирок.
— Скоріше, лицедій… — послідувала відповідь.
Вже взуваючи пальто, дівчина знову звернулася до дзеркала, переможно блиснувши очима:
— Я завішаю тебе брезентом, і ти більше ніколи не покажеш ці брехливі маски!
— Ти сама їх надягаєш.
— Ти ніколи не показувало мені правди! Ти ж знаєш, яка я! Ну, чого мовчиш? — дівчина була близька до істерики.
Якось заспокоївшись, вона вже готова була вийти, коли дзеркало все ж відповіло:
— А ти впевнена, що зможеш подивитися на справжню себе?
Марія ФЕДОСЄЄВА.
Будинок дитячо-юнацької творчості «Домінанта».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса