Цей лист надійшов до «Білого вітрила» — дитячої сторінки. Але хіба можна читати його дітям? У ньому, як у краплі води, відбито проблеми суспільства дорослих. У ньому тільки правда. З дівчинкою Олею я знайома, вона рідко посміхається…
Тетяна НЕПОМНЯЩА.
Коли я жила зі своєю колишньою сім’єю (тепер мене виховують у прийомній), як і всі діти, сподівалася отримати подарунок на день народження. Хоча з досвіду знала, що, крім п’яної оргії дорослих і переживань, щоб у мене не потрапив якийсь гострий предмет наприкінці свята, мені чекати нічого. Все ж надія вмирає останньою. Раптом щось зміниться на краще?
Мені виповнилося вісім років. Цей день був звичайний, як і всі інші. Я прокинулася, зібрала портфель і нічого не поїла: як завжди, в домі їжі не було. Школу я не любила тому, що діти і навіть деякі вчителі ставилися до мене зверхньо. Багато дітей ображали мене. Це тому, що я була з поганої сім’ї. А колишня моя мати випивала і лаялася. Деякі люди казали навіть, що вона крала. Але діти не обирають собі батьків, втішала я себе…
Цього дня я сіла за останню парту і зовсім не слухала вчителя, бо мені дуже хотілося їсти. І було прикро, що всі діти на своє свято приносять до школи торти, а я ні. Уроки тягнулися, здавалося, їм не буде кінця…
Дорогою додому я розмічталася, щоб моя мама заробила хоч трохи грошей і купила буханець хліба.
Переступивши поріг дому, я побачила корита з пранням і поруч пачку порошку. Мені одразу стало радісніше на душі. Якщо є порошок, значить, і хліб купили, подумала я і вбігла на кухню. Тут я спіткнулася об сплячих просто на підлозі цуценят вівчарки, приблизно місячного віку. Їх було 12! Вони прокинулися і всі потягнулися до мене. Мордочки в них були кругленькі, а оченята чорні, немов намистинки. Пухкенькі незграбні собачі дітки, мабуть, були тільки що відірвані від своєї мами. І, звичайно, ще не здогадувалися про свою собачу долю, тому весело повискуючи, штовхалися біля моїх ніг.
З кімнати визирнула мама і сказала: «Це тобі подарунок на день народження!». Спочатку я зраділа, що в мене будуть домашні улюбленці, та ще й у такій кількості. Я стала гратися з ними, бігаючи по всій кімнаті, але незабаром вони засумували, почали скиглити і проситися до мене на руки. Тут я задумалася: «А чим їх годувати?».
Я побігла до сусідки клянчити в неї молоко. Сусідка не одразу погодилася, але після того, як я їй пообіцяла допомогти просапати город, все ж дала, хоча й з докором: «Постійно щось просите…». Вдома я висипала залишки крихт від хліба в миску, залила їх молоком і нагодувала цуценят. Вони трохи вгамували свій голод і заснули.
А я ще довго не могла заснути. Що робити з цуценятами? Де брати для них їжу? Людям собаки не потрібні. Про свої сумніви я сказала мамі, але вона, промовчавши, пішла спати.
Наступного дня я раніше вирушила до школи. Дорогою до школи і в школі я запитувала всіх людей, чи не потрібні їм цуценята, але всі, як один, відповідали: «Ми своїх не знаємо, куди діти».
Повернувшись додому, я не знайшла жодного цуценяти. Підбігла до мами: «Де вони?». «Я їх сьогодні винесла в покинутий будинок», — відповіла мати.
Увечері мама принесла від сусідки невеликий шматок хліба, намазаний маслом, дала мені. Я не з’їла, а побігла в той покинутий будинок. Як тільки я перейшла міст, біля покинутого будинку з’явилися маленькі чорненькі клубочки, які з вереском помчали до мене. Я віддала їм свою їжу… Їжі не вистачило, звичайно. Кілька цуценят ув’язалися за мною і прийшли додому. Але вдома мене насварили, відібрали цуценят і віднесли на попереднє місце.
Кілька разів ще я годувала цуценят, але бачила, що вони вмирають від голоду, клубочки танули на очах. Шерстка в них була в реп’яхах і ранках. Оченята стали сльозитися, і не залишилося в них колишнього блиску, а з’явилися страх і відчай.
З кожним днем клубочків ставало все менше і менше, і скоро вони померли всі. Цих цуценят бачили багато дорослих людей, що проходили повз, але ніхто не зжалівся над ними.
Я ніколи не зможу їх забути. У моїй душі залишилася травма на все життя. А моя мама ніяк не могла зрозуміти, чому я від неї відвернулася, і, напевно, вважає мене невдячною.
Ольга ОЛЕКСАНДРОВА.
Восьмикласниця.