сб, 21 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

А ще — добра хранителька родинного вогнища, чудова мама, бабуся. І все це — Людмила Василівна Прокопова, наша дорога ювілярка.
Завжди підтягнута, струнка… У цій мініатюрній жінці закладено дух справжнього бійця, переможця. Крихка дівчинка з Одещини не загубилася серед спокус великого міста: у неї була справжня мета. Першою сходинкою в її досягненні став диплом Одеського медичного інституту ім. Пирогова (1954 рік). На педіатричному факультеті вона зробила вибір на користь нелегкої, за великим рахунком чоловічої, спеціальності — хірургії та ортопедії дитячого віку. Їй, випускниці з неординарним мисленням, виявили честь — запросили працювати на кафедру, якою завідував тоді професор М. Л. Дмитрієв.
Під керівництвом цього видатного вченого, доктора медичних наук, засновника дитячої хірургії в Одесі йшла Людмила Василівна до вершин майстерності дитячого хірурга-ортопеда, вбирала теорію, пропонувала свої наукові рішення. Весь її професійний шлях пов’язаний з цією кафедрою та її клінікою: старший лаборант — аспірант-асистент — доцент — професор — завідувачка кафедрою. Протягом восьми років, з 1983 року, вона була деканом педіатричного факультету.
На кафедрі хірургії та ортопедії дитячого віку працює Людмила Василівна й досі. Через її руки та серце пройшли тисячі дітей — їм вона дарувала здоров’я, її любили й люблять тисячі студентів — їм вона віддавала й віддає свої знання, її поважають і захоплюються колеги — вона ніколи не відмовить у допомозі, пораді.
Наукові дослідження Людмили Василівни та її учнів завжди присвячені найактуальнішим питанням педіатричної хірургії — невідкладні стани, хірургічна інфекція, реконструктивно-відновлювальна хірургія, кістково-пластичні втручання… За її участю написано три монографії, присвячені цим проблемам, під її керівництвом захищено дві докторські та 10 кандидатських дисертацій, видано понад 200 наукових праць, отримано 14 авторських свідоцтв на винаходи.
Блискучий діагност, вдумливий хірург, Людмила Василівна завжди дбайливо, але твердо виховувала, ростила кадри фахівців дитячої хірургії та ортопедії. Хто слухав її лекції, працював на її практичних заняттях, не змінить головному принципу лікаря: «Не нашкодь».
Людмила Василівна нагороджена «Знаком Пошани», медаллю «За доблесну працю», орденом «Дружби народів». Вона й сьогодні приклад для молодого покоління лікарів.
Сьогодні, 15 липня, Людмила Василівна Прокопова святкує свій ювілей. Від усієї душі вітаємо! Бажаємо залишатися такою ж бадьорою, енергійною та цілеспрямованою. Щастя, довголіття, усмішок і любові Вам, Людмила Василівна!
З повагою та незмінною любов’ю

ДРУЗІ, КОЛЕГИ, УЧНІ.
Не підрізайте пташеняті крила!
Ми, батьки, зазвичай впевнені, що знаємо більше за своїх дітей про те, як їм жити, що робити, з ким дружити, як проводити вільний час. Ми думаємо, що все життя, а не тільки в дитинстві маємо право вирішувати за дитину. Іноді, того не відаючи, підрізаємо їм крила.
Коли діти маленькі, ми не даємо їм самим одягнутися, бо вічно поспішаємо. Не наполягаємо, щоб дитина навела лад на своїй території, бо роздратовані безладом і чекаємо гостей. Ми заборонами «Туди не ходь», «Тут не грай», «Так не бігай» формуємо дитячі страхи, накладаємо перші обмеження. За заборонами ми ховаємо свої дорослі проблеми. Куди зручніше тримати дитину біля себе, ніж навчити її вже в перших класах школи самостійно переходити вулицю, робити покупки, користуватися електроприладами. Куди складніше навчитися довіряти дитині, вірити в неї і підтримувати її в її, а не в наших починаннях.
Часто ми порівнюємо свою дитину з іншими дітьми, тим самим знижуючи її самооцінку, забуваючи, що наша дитина унікальна і неповторна. І у неї свій темп розвитку, свої випробування і перемоги.
Дитині, що підросла, ми нав’язуємо вид спорту, танці, гуртки, курси замість того, щоб спостерігати за її інтересами і запропонувати вибрати те, до чого потягнеться її душа. Ми «вантажимо» її по повній програмі, а потім дивуємося, чому наша дитина так часто хворіє. А вона не витримує нашого «вантажу».
Пізніше ми наполягаємо у виборі професії, бо нам не вдалося самим реалізуватися, або тому, що в сім’ї вже давно цією справою займаються.
І потім зустрічаємо ми на вулицях дорослих зовні і незрілих внутрішньо людей, які не пройшли кризу трирічних дітей «Я сам!», не пройшли в 7 років самовизначення в дитячому колективі бунтарів-одинаків, не пізнали і не прийняли себе в 14 років, нетовариські і невпевнені в собі.
А адже всі ці роки ми були з нашими дітьми поруч. Чому не допомогли? Тому що благом вважали те, що потрібно було нам, а не їм, чого вони сильно, іноді кричуще, потребували.
І тому, виходячи в доросле життя, вони втратили можливість польоту, живуть з оглядкою, а сильні — бунтують. І знадобляться довгі роки, щоб знову навчитися бути впевненим, відкритим і миролюбним. Якщо, звичайно ж, ми не будемо продовжувати їм заважати або обставини їх не зламають.
Мені хотілося б, щоб не так багато батьків впізнали себе в цих рядках. Щоб наша любов до дітей окриляла їх і сприяла самореалізації. Коли людина задоволена собою, вона задоволена всім світом.
Олена МЕЛЬНИК.
Психолог школи-інтернату № 2.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса