Жити поруч і не зустрітися з єдиним у Київському районі Героєм Радянського Союзу Володимиром Олександровичем Мушниковим було б непростимою помилкою для юних журналістів гуртка «Юнкор» центру дитячої та юнацької творчості «Еврик». Тому незадовго до Дня Великої Перемоги, зідзвонившись із Володимиром Олександровичем і отримавши згоду на зустріч, ми з хвилюванням чекали, коли побачимо людину, яку Судьба зберегла для нащадків і яка сотні разів дивилася смерті в очі. Адже це він і мільйони хлопців і дівчат, патріотів своєї Батьківщини, віддали свою молодість за нашу свободу та незалежність…
Деяку інформацію про Володимира Олександровича ми почерпнули в Інтернеті. Дізналися, що він народився у Вологодській області, там само закінчив вісім класів і вступив до школи ФЗО (фабрично-заводського навчання). Після її закінчення був відправлений до Мурманська на один із військових заводів. Саме в цьому місті застала його Велика Вітчизняна війна.

І ось ми біля дверей ветерана війни. Зустріла нас дружина В.О. Мушникова — Ніна Олексіївна — і люб’язно запросила до квартири. Тут ми й познайомилися з Володимиром Олександровичем. Середнього зросту, сухорлявий, з поріділим сивим волоссям, він із кожним привітався за руку, уважно дивлячись в очі. Вздовж однієї стіни стоїть старенький шифоньєр, навпроти, біля іншої стіни, — стіл і два стільці; диван біля входу, телевізор, у кутку тумбочка з настільною лампою. На стінах — кілька невеликих картин, написаних аквареллю (подарунок однієї з онучок, як виявилося пізніше). Ось і весь скромний інтер’єр Героя.
— Володимире Олександровичу, Вам було дев’ятнадцять років, коли Ви потрапили на фронт. Де Ви прийняли бойове хрещення?
— Це сталося в 1942 році. Німецькі війська вже зайняли велику територію, фронт підходив до східного кордону України. Нашу роту направили в район міста Ізюм (на Сіверському Донці). Там я й прийняв бойове хрещення. Я був навідником станкового кулемета «Максим». Був поранений, нагороджений першою медаллю «За бойові заслуги».
Розповідав Володимир Олександрович неголосним голосом, злегка підкашлюючи (вибачився, що трохи хворіє), чітко вимовляючи кожне слово.
— Страшно було бачити все, що відбувається, на власні очі?
— І страшно, і важко було дуже. На душі було дуже важко. Розумієш, що фашисти добре озброєні, добре взуті та одягнені, що це серйозний ворог. Але не це було головним. Найстрашніше — це паніка. Якщо це почуття подолаєш — стає легше.
— Ви потрапляли в оточення? Що ж вселяло в Вас надію?
— В оточення потрапляв двічі. А допомагала віра в командира і товаришів, дружба, взаємодопомога.
— Серед Ваших численних нагород найзначніша — звание Героя Радянського Союзу. Розкажіть, будь ласка, за які заслуги Ви були удостоєні такого високого звання?
— Після Сталінградської битви, де ворог втратив убитими, пораненими та полоненими близько чверті своїх військ, близько 1,5 млн. осіб, наша 333-тя стрілецька Червонопрапорна Синельниківська, ордена Суворова дивізія, отримавши поповнення, продовжувала наступати. Наші бійці звільнили чимало населених пунктів і восени 1943 року вийшли до Дніпра. Ми зупинилися біля хутора Капустяний яр. Тут ширина Дніпра в деяких місцях сягала від двох до трьох з половиною кілометрів. Протилежний берег річки був добре укріплений німцями, і вони навіть не очікували, що наші війська спробують форсувати водну перешкоду. Але командир підрозділу Стрижиченко прийняв рішення не чекати підкріплення, а форсувати Дніпро власними силами. Це було дуже сміливе рішення. У ніч з 22 на 23 жовтня 1943 року під прикриттям темряви ми вирушили на пароплаві до ворожого берега. Німці виявили нас і відкрили ураганний вогонь. Після важкого бою ми все ж таки захопили плацдарм, розширили його вглиб до шести кілометрів для підходу основних радянських сил. Саме за це дещо божевільне, але вкрай мужнє форсування Дніпра я й отримав звання Героя Радянського Союзу.
— Володимире Олександровичу, яким був далі Ваш бойовий шлях?
— Брали участь у нічному штурмі Запоріжжя, запобігли вибуху ДніпроГЕСу, очищали від ворогів знамениті дніпровські плавні. Тут був поранений вдруге і контужений. Підлікувавшись у медсанбаті, наздогнав свій полк, який з боями пройшов Миколаїв, Апостолове, Варварівський міст і вийшов на рубіж Одеси. А 10 квітня 1944 року наш батальйон снідав на Потьомкінських сходах. Ми бачили обгорілу будівлю міськвиконкому, зруйновані вокзал і багато будинків, обезлюдніле місто. З Одеси наша дивізія з боями рушила в бік Тирасполя, потім румунським берегом — до Болгарії. У місті Стара Загора я перебував фактично до кінця війни. Були відрядження до Югославії, де народ нас зустрічав радісно і привітно.
З Болгарії нас направили на Парад Перемоги до Москви. Це було незабутнє видовище. Ми були дуже щасливі, що найлютіший ворог знищений, і радість Великої Перемоги переповнювала наші серця.
— Війна закінчилася. Як склалася Ваша подальша доля?
— На той час мені вже було присвоєно звання молодшого офіцера. Нашу дивізію восени 1945 року вивели до міста Котовськ і розформували. Я вирішив демобілізуватися і разом із товаришами пішов до командира полку. Але з армії не відпустили. Замість цього отримав наказ вирушити до Берліна для виконання особливого завдання при в’язниці Шпандау. У цій в’язниці-фортеці відбували покарання нацистські військові злочинці, засуджені Міжнародним військовим трибуналом. Серед них були дев’ять командирів вермахту: Деніц, Гесс, міністр фінансів, начальник Гітлер’югенду та інші. Війська союзників (радянські, американські, англійські та французькі) по черзі несли службу в цій в’язниці. У караулі щодобово було чотири начальники караулу, чотири лікарі та чотири наглядачі від кожної країни-переможниці. Начальник караулу зобов’язаний був двічі на добу здійснювати обхід усіх камер, перевіряючи все до дрібниць.
На початку п’ятдесятих років мені запропонували скласти іспити на місці для вступу до академії імені Фрунзе. Склав і поїхав навчатися до Москви. Вивчав військові науки чотири роки. Потім служив в Одесі, Калінінграді, Новосибірську.
— У якому званні Ви були звільнені з армії і скільки років служби в армії значиться у Вашому послужному списку?
— Добре пам’ятаю, що влітку 1971 року в Новосибірську мені було присвоєно звання полковника. А стаж моєї служби обчислюється чотирма десятками років.
Хочеться додати, що разом зі званням Героя Радянського Союзу вручається орден Леніна, знак особливої відзнаки — медаль «Золота Зірка» і Грамота Президії Верховної Ради СРСР. Крім вищої ступені відзнаки, Володимир Олександрович нагороджений орденами Червоного Прапора, Богдана Хмельницького, Вітчизняної війни першого ступеня, двома медалями «За бойові заслуги», медаллю «За перемогу над Німеччиною» та іншими медалями, яких у нього понад двадцять п’ять.
Володимир Олександрович — унікальний приклад людини з багатим життєвим досвідом, яка багато на своєму віку побачила, але не втратила ані смаку до життя, ані почуття гумору. Можна з твердою впевненістю назвати його справжньою Людиною, з якої ми просто зобов’язані брати приклад, якщо бажаємо бути гідними своїх батьків, дідів і прадідів. Адже саме на таких людях тримається наша історія.
Володимир ТУБОЛЬЦЕВ.
Член НСЖУ.
Валентин КУЗНЕЦОВ.
Юнкор.
Герої Радянського Союзу (зліва — праворуч), нижній ряд — Володимир Безукладников, Олександр Рябих;
верхній ряд — Голяков, Петро Песков, Микола Соколов, Володимир Мушников.
з пошти «БП»
Маленьким художникам потрібні великі виставки!
У мене є чотирирічний онук Кірюша — розумний, допитливий, але непосидючий, несерйозний. Працювати не любить. У середині квітня йшла я повз Будинок вчених і побачила оголошення, що там відкривається виставка дитячих робіт ДМШ № 4 «Весняний карнавал» — живопис, батик (розпис по тканині), рельєфна пластика (пластилін). Подумала: треба сходити з Кірюшею. Але закрутилася і забула про виставку.
А через тиждень згадала. І на виставку ми з онуком сходили. Правда, в Будинку вчених нас одразу попередили, що старші діти забрали майже всі свої роботи, залишилися творіння молодших. Але нам це і потрібно було. Дякую!
Як повернеш ліворуч в Горіховій вітальні (і зали цього будинку благотворно діють на людину), побачиш рельєфні панно з пластиліну Іллі Можаєва під загальною назвою «Зима». Кірюшка згадав зимушку, сніжки, сніговика і радісно закричав: «Ось куди вона від спеки сховалася!» А поруч — картини-ілюстрації на теми казок і міфів сестрички і братика Ані та Діми Кумпан. Настя Щебетенюк чудово намалювала сестрицю Альонушку і брата Іванушку — а дівчинці всього шість років…
Кірюша глибоко задумався: «Я теж так зможу?» «Звісно! — запевнила я його. — Тільки треба працювати. А не буде виходити — викладачі тобі допоможуть. Бачиш, на роботах вказані прізвища не тільки учнів, але й учителів — Миколи Васильовича Петрука, Лариси Іванівни Бурілової…»
Весь тиждень онук малював — не так вже й багато, але за олівці та фарби брався щодня. Його перші малюнки ми спочатку нікому не показували. А потім у суботній день, коли в обід наша велика родина зазвичай збирається за столом, вивісили їх на настінному килимі, приколовши шпильками. Радості було багато.
А в моїй душі багато було і вдячності організаторам дитячої виставки. Юним художникам (як і прихильникам інших мистецтв) потрібні глядачі. При всіх складнощах у країні слід підтримувати здібних дітей. Може, і наш Кірюша виявиться серед них…
Бабуся Євгенія Василівна САХАРОВА.
11 травня — День Матері
Дякуємо вам, наші мами!
Ви подарували нам найголовніше — життя! Маленька дитина — як чиста книга, і те, що в ній буде написано, залежить від вас. І ви передаєте нам всю вашу любов і ваші знання. Ви вчите нас жити в цьому світі, і краще з цим завданням нікому не впоратися.
А через кілька років ви ведете нас до дитячого садка. Там вперше ми знайомимося з чужими людьми. Ми вчимося спілкуватися з такими ж дітьми, як і самі, граємо, сміємося і радіємо життю. Але іноді ми не можемо поділити іграшки, сваримося і навіть б’ємося. І тоді нас розбороняють суворі вихователі. А ввечері ми розповідаємо вам, як нас образили, як з нами не поділилися лялькою або машинкою або, навпаки, як сьогодні добре було в садочку і яка добра у нас вихователька. І ви радієте нашому безтурботному щастю разом з нами або втішаєте нас у нашому горі.
Потім ми йдемо до школи. Ми вже більш самостійні, але від цього не менше прив’язані до вас.
Нам всього сім років, і ми не розуміємо, навіщо нам потрібно тепер той час, який ми весь час використовували для наших улюблених ігор, витрачати на навчання. І ще добре, якщо нам це цікаво. А що, якщо це все здається дуже нудним? Звісно, тут приходите на допомогу ви. Ви займаєтеся з нами, і складний матеріал у підручнику стає простим у вашому викладі. І, звісно ж, ви завжди з нами під час таких важливих шкільних подій, як різні концерти та виступи. Шкільне життя довге, але протягом усіх десяти років ви ділите з нами всі наші переживання, часом радісні, а часом і гіркі! Це час дуже важливий, оскільки саме в цей період ми часто потрапляємо під чужий, іноді не дуже позитивний, вплив. Це перехідний вік, і не завжди ми поводимося гідно. Пізніше розуміємо, наскільки були неправі, але неприємні спогади залишаються, і величезне спасибі вам за те, що ви все прощаєте.
Дитинство закінчується. Ми їдемо вчитися до інших міст. Нам складно розлучатися з домом, але це неминуче. Нам потрібно прийняти той факт, що відтепер ми самі робимо свою долю. А для вас це час ще важчий, ніж для нас. Адже ми часто припускаємося помилок, а вас поруч вже немає…
День матері — це свято, коли ми повинні згадати про все те, чого ми вам зобов’язані, і сказати величезне спасибі за все.
Вікторія БАКАЛОВА.
Десятикласниця Ренійської гімназії.
проба пера
Весняний ранок
Світло тремтить. І ніч минає.
Зірки бліднуть, а місяць
Зникає з небосхилу,
Пов’язкою оточений.
Трави щасливі,
Граючи ожерелом роси.
Ліс зефіром — вітром чеше
Осяяне волосся.
Лариса ЮРЧЕНКО.
Посміхніться!
З ваших листів
У нас дуже хороший клас, ми завжди перевиконуємо правила поведінки учнів.
* * *
У класі утворилася група лідерів зі своїм головним місцем.
* * *
Травневі свята починають червневий відпочинок.
* * *
Вчителька веліла не розслаблятися на святах, щоб потім не напружуватися в будні.
* * *
Останній дзвоник завжди з сумом дивиться на випускників.
* * *
З тестуванням неможливо зрозуміти, дорослий ти чи ще школяр.
* * *
Думаю, що вступаючи до ВНЗ, сертифікат тестування багатьом підріже крила.
* * *
Я хочу вступити до якогось науково-популярного ВНЗ.
з пошти «БП»
Казка про чарівників: нехай буде продовження!
Нещодавно мама купила мені в книгарні на вулиці Буніна книгу-фентезі Олега Бухарцева «Чарівники. Таємниця Закритої Сторінки». Ця книга дуже сподобалася мені і моєму братові. Чим далі ми її читали, тим більше хотілося самим потрапити до Долини Грідів — спробувати флуни, загадати заповітне бажання, пограти з маленькими грідами. Коротше, побачити все неймовірне і чудесне! А іноді — і страшне!
В Інтернеті я прочитала, що автор книги Олег Бухарцев — одесит, так само, як і ми (але на сайті дуже мало про нього написано).
Раджу і іншим хлопцям познайомитися з цим твором у стилі «фентезі», тоді на сторінках газети ми могли б обмінятися думками про прочитане. Автору казки передаю своє побажання: нехай пише продовження.
Аліна ДИМІТРІЄВА.
Десятикласниця СШ № 17.











